Володимир Лис - Століття Якова

Ольги я таки піду. Коли марудиться душа і серце плаче, як сказав один поет...

І таки пішла. Коло воріт обернулася, крутнулася, спідниця коротенька віялом майнула.

3

Він сам. І не сам. Відсидів «губу». Правда, коли майора Пєнжинського не було в частині, капітан забирав його до себе, на заняття з гарцювання та подолання перешкод на конях, та й вночі дозволяв у казармі ночувати.

А відсидівши «губу», Яків рушив у місто, ледь отримав перше звільнення, шукати ту дівчину, од якої лишився тільки подих з її прекрасних вуст, що вимовили ім’я: «Зося». То у відповідь на його запитання, коли з коня зсадив, як її звати.

Вдруге в житті він почув це ім’я, коли вже стомився блукати вулицями Тарнува, міста, де служив, вдивлятися в обличчя дівчат, чути їхній сміх або бачити заохочувальні посмішки, наздоганяти на вулицях самотніх панянок, щоб переконатися – то не вона. Не Зося.

Прокіп Тищук був земляком, з села за півтора десятка верстов од Загорєн, та ще й служили в одному полку, тильки Прокіп в іншім ескадроні. А тут землячок йшов щасливим і усміхненим. У зубах стеблина якась, конфедератка набік збита.

– Тоже мав картку на недільну відпустку? – спитав земляк. – Де був?

– Та так... Гуляв.

– Ну, ми тоже гульнули з хлопцями. Веслик знає, де можна розважитися. Дівчата попалися люксусові. А особливо Зоська.

– Зоська? Яка Зоська?

Щось наче вдарило Якова в тім’я. Перед очима шарахнуло. А тоді потилицю захолодило. Мовби льоду хто приклав.

– Та ж ти її знаєш... Ну, та, що ти на коні привозив у полк разом з капітаном... Вона, правда, Веслава першого обслужила, тоді Тадека, али й мені дісталося по вищому класові, як барону... Баба-люкс! 

– Та Зося...

Прокіп трохи знітився. Присвиснув. Зирнув пильно, очі смішки продають.

– А ти гадав, що тая Зоська тильки тобі... Ну, вибачєйте, пане, ни знав, що ти...

Яків зацідив Прокопові в пику. Той зойкнув і зарепетував, що земляк геть з глузду з’їхав, коні понесли, раз поліз битися за якусь шльондру.

Яків отямився. Справді, чого він зірвався, ніби голодний пес із цепу? Було б за що!

– Вибачєй, – сказав. – Я справді думав, що вона тильки моя. Пішли, пивом пригощу. А на другу неділю разом до неї підемо.

– Та що там неділі ждати, – Прокіп по плечі його дружньо гепнув. – Казала, що у вівторок ввечері можна приходити. То після відбою й гайнемо в самоход. Обидві – Зоська і Віся – ждатимуть. То йдем на пиво?

– Йдемо.

Ті два дні Якова то трусила пропасниця, то картав себе останніми словами. Аж його дивний настрій помітив капітан Радзивілл.

Спитав, що з ним таке. Може, його ординарець отримав із дому якусь погану звістку? Ні? Сердечні справи?

– Пане капітан, – сказав Яків, коли вони сіли на коней. – Хотів би спитати, що то єстем любов? Коханнє... – вимовив так, що аж самому мулько стало. – Мілосць повашем? І цо таке єстем кобіта[9], пане капітан? – додав.

Капітан Едмунд засміявся. І сказав, що ніколи б не подумав, що його улана, так, так, Якубе, не ображайся тильки, простого хлопа, цікавлять такі кардинальні питання. Кардинальні – те слово Яків добре запам’ятав. На це запитання, по суті, неможливо відповісти, сказав капітан Радзивілл. Якщо тільки намагатися відповісти щиро, так, як іде від серця. Багато хто назвав би, може, якесь формулювання, але будь-яке визначення зів’яне, якщо йдеться про справжнє почуття.

Почуття між чоловіком та жінкою. Менщизна[10] і коб’єта. Почуття... Яке воно – світле, темне? Багато хто вважає, що жінка – то породження диявола. Її почування й примхи – то темний бік людської душі. Але не менше, коли не більше, оспівують жінку. Підносять її на небувалі висоти, до рівня богині. Можливо, істина посередині? Ні, сказав князь-капітан, істина десь наче збоку. Вона мовби поруч і в той же час за туманом, і коли в той туман ступаєш, занурюєшся, ризикуєш заблукати, а то й зовсім не вийти. Хоча є такі, що й знаходять свою стежку. Ти коли-небудь ступав у ранковий туман, улане Мех?

– Доводилося, – сказав Яків.

– Якщо знаєш, куди йти, йди, – сказав князь Едмунд. – Не бійся заблукати. А раптом ти знайдеш істину? А поки що пустимо коней чвалом. А потім збільшимо темп. Вітру попробуємо, улане?

Капітан ударив свого коня стеком. Кінь рвонув і став набирати швидкість. За капітаном помчав і Яків. Десять кіл промчали вони довкола плацу. Дивна то була гонка.

4

Дивна то була гонка. Невідомо за ким мчалися і кого наздоганяли. Наче самих себе: ось попереду мчать капітан-улан і улан-солдат, за ними двійко таких же. Тільки чи то перших, чи других – ніхто не бачить, крім них самих. Вони розчинені в повітрі і все ж є.

Гонка від тих двох? Чи за самими собою? Просто шалений скач?

Ту гонитву згадував Яків, коли у вівторок пізно ввечері з Прокопом рушив з казарми, потім через загорожу перелазив. Вечір був волохатим, як звір.

Та біля дому, де їх мали чекати дві кобіти, ждали два здоровенних гевали. Випірнули з темряви й ударили спершу чимось важким по голові (Яків ще якось встояв), потім нижче спини, десь по нирках (по бочках, казали у їхньому селі, переінакшуючи російське «почки»), і він упав. Почув лайку (звісно, по-польськи), перш ніж загусло в голові.

– Ти живий? – то вже були перші слова, які почув од Прокопа, коли прийшов до тями.

– Здається, живий...

Здорово довбонули, – сказав Прокіп, як уже обоє звелися на ноги. – Ну, твою таку, ляхи, стрітимося.

Довкола них панувала тиша. Тиша лагідної літньої ночі. Погідньої і зірної.

– Ходімо, – сказав Прокіп.

Щось знову кольнуло Якова. Не в бік, не під серцем. А де – не міг би й сказати... Мовби десь усередині, на такій глибині, де вже нема ні серця, ні печінки, чи чого там ще... Тих же бочок...

– Не, – сказав він.

– Не? Що нє? – здивувався Прокіп.

Яків помітив видимий навіть у темряві синець у товариша під оком. Подумав, що й сам, певно, виглядає не ліпше. Як то буде завтра в строю показатися?

– А те нє, – мовив затято, – що ни підемо нікуди. Мусимо хоч би окна побити.

– Побити? –