Ольга Токарчук - Правік та інші часи

чиємусь даху. Тож, коли йому минало шістнадцятий, він залишив дім, у якому заправляли його некрасиві сестри, й найнявся в Єшкотлі до жида. Жид звавсь Аба Козеницький і торгував лісом. Спочатку Павел працював як звичайний лісоруб і вантажник, однак десь-то сподобавсь Абі, бо той невдовзі доручив йому відповідальну справу: сортувати колоди.

Павел Боський, навіть сортуючи дерева, завжди дивився в майбутнє, минуле його не обходило. Сама думка, що можна формувати майбутнє, впливати на те, що діється, збуджувала його. Часом він задумувався, як це все буде. Чи був би він зараз таким самим, коли б народився в теремі, Попельським? Чи думав би так само? Чи подобалась би йому Міся Небеська? Чи й далі хотів би стати фельдшером, чи, може, брав би вище — лікарем, університетським професором?

В одному молодий Боський був певен — потрібні знання. Знання й освіта — це ключі, які відчиняють перед тобою всі двері. Зрозуміло, що іншим легше, всім отим Попельським і їм подібним. І це несправедливо. Але, з іншого боку, він теж міг учитись, хоча й з більшими зусиллями, оскільки мусив заробляти на себе й допомагати батькам.

Тож після роботи заходив до громадської бібліотеки й брав книжки. Бібліотека була погано впорядкована. Бракувало там енциклопедій, словників. Полиці були переповнені якимись «Дочками королів», «Без посагу» — книжками для бабів. Удома Павел позичені книжки ховав у постіль від сестер. Не любив, коли торкалися його речей.

Усі три сестри були великі й гладкі. Їхні голови здавалися для них замалими. Вони мали низькі лоби й густе, світле, як солома, волосся. Найкрасивішою з них була Стася. Коли вона усміхалася, на засмаглому обличчі блищали білі зуби, але її трохи спотворювали незграбні качині ноги. Середульша, Тося, була вже заручена з заможним господарем з Котушува, а Зося, велика й сильна, ось-ось мала поїхати на роботу до самих Кельц. Павел тішився, що вони підуть з дому, хоча рідну хату не любив так само, як і своїх сестер.

Він ненавидів бруд, який проникав у щілини старої дерев’яної халупи, в підлогу, під нігті. Ненавидів сморід коров’ячого гною, яким просякає одежа, коли заходиш до хліва. Ненавидів дух запареної для свиней картоплі — він пробирав увесь дім, кожну річ у хаті, волосся і шкіру. Ненавидів хамську говірку, якою спілкувалися батьки і яка пхалася часом на язик йому самому. Ненавидів полотно, необроблене дерево, дерев’яні ложки, відпустові святі ікони, товсті ноги сестер. Інколи йому вдавалося цю зненависть зібрати десь у щелепах, і тоді він відчував у собі велику силу. Знав, що матиме все, чого запрагне, що прямуватиме вперед і ніхто не зуміє його спинити.

Час Гри

Лабіринт, намальований на полотні, складався з восьми кіл чи сфер, званих Світами. Що ближче до середини, то густішим здавався лабіринт, більше було в ньому сліпих вуличок і глухих кутів. І навпаки — зовнішні сфери справляли враження світліших, просторіших, а стежки лабіринту здавалися тут ширшими і не такими хаотичними — немовби запрошували в мандри. Сфера в центрі лабіринту — найтемніша і найбільш заплутана — називалася Світом Першим. Чиясь невправна рука зробила біля цього світу стрілку хімічним олівцем і написала: «Правік». «Чому Правік? — дивувався дідич Попельський. — Чому не Котушув, Єшкотлє, Кельци, Краків, Париж чи Лондон?» Складна система доріжок, перехресть, розвилин і полів звивисто провадила до єдиного проходу у наступну сферу, звану Світом Другим. У порівнянні з гущавиною центру тут було трохи просторіше. Два виходи вели до Світу Третього, й дідич Попельський швидко збагнув: у кожному Світі вдвічі більше виходів, аніж у попередньому. Кінчиком вічного пера він ретельно порахував усі виходи з останньої сфери лабіринту. Було їх 128.

Книжечка «Ignis fatuus, себто Повчальна гра на одного грача» була простою інструкцією, написаною латиною й польською. Дідич гортав її сторінку за сторінкою, і все це здавалося надто складним. Інструкція почергово описувала кожен можливий результат кидання «кубика», кожен рух, кожного пішака-фіґурку й кожен з Восьми Світів. Опис видавався незв’язним і повним відхилень од теми, допоки дідич нарешті зробив висновок, що все це вигадка божевільного.

«Гра є різновидом дороги, на якій щоразу виникає якийсь вибір, — прочитав дідич Попельський перші слова. — Вибір здійснюється сам по собі, та інколи в грача виникає враження, що він робить його свідомо. Це може його налякати, бо тоді він відчує себе відповідальним за те, де перебуває й що з ним трапляється.

Грач бачить свою дорогу, як тріщину в кризі — лінію, яка в запаморочливому темпі раз по раз роздвоюється, в’ється й змінює напрям. Або бачить блискавку в небі, котра шукає собі дорогу крізь повітря в спосіб непередбачуваний. Грач, який вірить у Бога, мовить: «святе приречення», «перст божий» — то всесильна і могутня рука Творця. Якщо ж він у Бога не вірить, мовить: «випадок», «збіг обставин». Часом грач уживає словосполуку «мій вільний вибір», але, либонь, мовить це тихіше й невпевнено.

Гра є мапою втечі. Вона починається з центру лабіринту. Її мета — перехід усіх сфер і звільнення з тенет Восьми Світів».

Дідич Попельський гортав заплутаний опис пішаків і стратегії початку Гри, аж поки дійшов до характеристики Першого Світу. Прочитав:

«На початку не було ніякого Бога. Не було ані часу, ані простору. Були лише світло й темрява. І були вони досконалі».

Мав одчуття, ніби звідкись знає ці слова.

«Світло прийшло в рух саме в собі і спалахнуло. Його стовп ударив у темряву й віднайшов там матерію, споконвику нерухому. Вдарив у неї з усією силою, аж пробудив у ній Бога. Бог, ще непритомний, ще непевний, роздивлявся навколо, а позаяк нікого, окрім себе, не побачив, то визнав, що він — Бог. І сам для себе неназваний, сам дія себе незрозумілий, запраг пізнати себе. Коли вперше придивився до себе, впало Слово, — Богові видавалося, ниби пізнання — це називання.

Й ось зірвалося Слово з Божих вуст і розбилося на тисячі часток, які стали насінням Світів. Відтоді Світи зростають, а Бог відбивається в них, як у дзеркалі. Досліджуючи свої віддзеркалення в Світах, він бачить себе дедалі більше, дедалі краще пізнає себе, і це пізнання збагачує його, а отже, збагачує й Світи.

Бог пізнає себе через потік часу, бо лише те, що неохопне й змінне, найбільш подібне до Бога. Він пізнає себе через скелі, які стрімко виринають з моря, через закохані в сонце рослини, через покоління тварин. Коли з’являється людина, на Бога сходить осяяння, він