Стівен Кінг - Куджо

Чашка стояла на відчиненому капоті. Вік зробив кілька ковтків і, не озираючись, поставив її назад, чашка впала просто в руки Донни.

— Класне перехоплення, — зауважив він.

Вона усміхнулась:

— Я просто знаю, коли ти літаєш думками десь далеко. Глянь, ні краплі не розлила.

Якусь мить вони усміхалися одне одному: хороша мить, як здалося Віку. Може, це просто була його уява або він дуже цього хотів, але останнім часом складалося враження, що маленьких хороших моментів стало більше. Менше різких слів. Менше холодного, а може, що ще гірше, байдужого мовчання. Він не знав, із чим це пов’язане, та все одно був радий.

— Для сільського чемпіонату це суперклас, але до вищої ліги тобі ще є куди рухатися, дитинко.

— То що там із моєю машиною, тренере?

Він зняв фільтр, і тепер той лежав на доріжці.

— Ніколи не бачив такого великого фрисбі, — спокійно відзначив Тед кілька хвилин тому, різко об’їжджаючи фільтр.

Вік знову схилився над мотором і навмання пошпортав викруткою в карбюраторі.

— Річ у карбюраторі. Думаю, голка заїла.

— Це дуже погано?

— Не дуже, — відповів він, — але ти можеш застрягнути намертво, якщо ця штука вирішить заїсти посеред дороги. Голка контролює подачу пального, а без пального ти не поїдеш. Це як стаття конституції, дорогенька.

— Татку, покатаєш мене на гойдалці?

— Так. Зачекай хвильку.

— Добре, я за будинком.

Тед побіг за будинок до гойдалки, яку Вік спорудив минулого літа; освіжаючись джином з тоніком і раз у раз звіряючись із планом, він працював у вихідні й у будні після вечері, а з радіоприймача лунали верескливі анонси ігор «Ред Сокс». Тед, тоді трирічний, з поважним виглядом сидів на ляді, що вела в підвал, або на східцях, підперши підборіддя долонями; іноді він подавав то те, то інше, та найчастіше просто мовчки спостерігав. Минуле літо. Хороше літо, не таке пекельно гаряче, як це. Тоді здавалося, що Донна тут прижилась і нарешті збагнула, що все це: Мейн, Касл-Рок, «Ед Воркс» — не так вже й погано.

Потім — ця незбагненна чорна смуга, а найгірше — в’їдливе, майже фізичне відчуття, що справи йдуть іще паскудніше, ніж йому хотілося б думати. Речі в домі раптом стали здаватися не на своїх місцях, ніби їх переставляли чужі руки. У нього з’явилася божевільна думка (чи така вже й божевільна?), що дружина занадто часто міняє простирадла. Вони завжди були свіжі, й однієї ночі, наче в старій казці, у мозок, болісно відлунюючи, вдерлося питання: «Хто спав у моєму ліжку?»

Зараз, здавалося, все владналось. Якби не дурна історія з «Малиною» і не ця бісова поїздка, що нависла над його головою, і це літо могло б вийти доволі непоганим. Може, навіть і вийде. Іноді можна й виграти. Не всі ж надії виявляються марними. Він вірив у це, хоч ні на чому серйозному віра й не ґрунтувалася.

— Теде, — загукала Донна, змусивши хлопця різко пригальмувати. — Постав велосипед у гараж.

— Ма-ам!

— Будь ласка, зараз же, мосьє!

— Моссє, — вимовив Тед, пирснувши в кулачок. — Ти ж не ховаєш свою машину в гараж.

— Тато її ремонтує.

— Але…

— Слухайся маму, Теде, — сказав Вік, піднімаючи фільтр. — Я зараз прийду.

Тед осідлав велосипед і повів його до гаража, голосно імітуючи сирену «швидкої допомоги».

— Чому ти кладеш цю штуку назад? — спитала Донна. — Ти що, не збираєшся її лагодити?

— Це тонка робота, а я не маю потрібних інструментів, — відповів Вік. — Та навіть з інструментами я б, мабуть, зробив тільки гірше.

— Прокляття, — вилаялася Донна і з досадою буцнула шину ногою. — Такі речі ніколи не трапляються, коли авто ще на гарантії, правда ж?

«Пінто» мав усього близько двадцяти тисяч миль пробігу, а шість місяців тому, коли вони його купували, автомобіль був новий-новісінький.

— Це також як стаття конституції, — зауважив Вік, ставлячи фільтр на місце і загвинчуючи гайку.

— Думаю, поки Тед буде в таборі, я зможу відігнати машину до Сауз-Періса. Мені доведеться взяти авто напрокат, коли ти поїдеш. Як гадаєш, довезе?

— Звісно. Але навіщо? Віджени її до Джо Кембера. Це всього сім миль звідси, та й він свою справу знає. Пам’ятаєш той підшипник на «ягуарі»? Він зняв його за допомогою таля, зробленого зі старого телефонного кабеля, і взяв тільки десять баксів. Господи, якби я відвіз її в Портленд, вони випатрали б мій гаманець, як тушу молодого лося.

— Цей тип мене нервує, — сказала Донна. — Не враховуючи того факту, що він залив себе мало не по вінця.

— Чим він тебе нервує?

— Діловитим поглядом.

Вік засміявся:

— З такою, як ти, моя люба, є чим зайнятися.

— Дякую, — відповіла вона, — але не обов’язково так дивитися на жінку. Неначе тебе подумки роздягають. Це діє на нерви, — вона замовкла, якось дивно, як йому здалося, задивившись на зловісний червоний захід сонця. Тоді знову поглянула на нього. — Іноді виникає відчуття, ніби в деяких чоловіків у голові прокручується маленький фільм на тему «Викрадення Сабінянок», у якому тобі відведено… головну роль.

У нього було химерне, неприємне враження, що вона знову говорить про кілька речей водночас. Та сьогодні йому не хотілося в це заглиблюватися. Він тільки-но почав вигрібатися з купи лайна, у якій сидів місяцями.

— Найімовірніше, тобі нічого не загрожує, дорогенька. У нього ж є жінка, дитина…

— Мабуть, ти правий.

Та вона схрестила руки на грудях, обхопивши лікті долонями: характерний жест, що свідчив про занепокоєння.

— Слухай, — сказав Вік, — я сам віджену твою машину до нього в суботу, гаразд? І залишу, якщо буде потрібно. Та, схоже, він зможе її полагодити одразу ж. Ми вип’ємо трохи пива, і я погладжу його собаку. Пам’ятаєш їхнього сенбернара?

Донна засміялася:

— Я навіть пам’ятаю його ім’я. Він так облизував Теда, що ледь не перевернув. Пригадуєш?

Вік кивнув.

— Тед півдня бігав за ним і гукав: «Ку-у-джо! Сюди, Ку-у-джо!»

Вони дружно засміялися.

— Іноді я почуваюся набитою дурепою, — промовила Донна. — Якби я вміла користуватися ручною коробкою передач, то могла б, коли ти поїдеш, їздити на «ягуарі».

— Якби ж то. «Ягуар» — машина ексцентрична. Він любить, щоб з ним розмовляли. — Вік із грюкотом зачинив капот.

—