Стівен Кінг - Куджо

У нього був такий комічно здивований вигляд, що Донна вибухнула гучним реготом. По хвилі він приєднався до неї. Дійшло до того, що вони мусили вхопитись одне за одного, як двійко п’яниць. Тед з округленими очима прибіг із заднього двору, щоб поглянути, що діється. Урешті-решт, переконавшись, що з ними, попри ненормальну поведінку, все гаразд, і сам долучився до реготу. Приблизно в той же час менш ніж за дві милі від них Стів Кемп вкинув лист у скриньку.

Коли спустилися сутінки і спека трохи відступила, а світляки почали прошивати повітря навколо заднього двору мерехтливими стібками, Вік катав сина на гойдалці.

— Вище! Татку, вище!

— Якщо розгойдати вище, ти зробиш «сонечко», малий.

— То зроби «сонечко», тату! Хочу «сонечко»!

Вік сильно штовхнув гойдалку, і та катапультою полетіла до неба, де спалахували перші зорі, а сам перебіг на другий бік. Тед радісно заверещав; голова задерлася догори, волосся маяло.

— Класно, тату! Зроби так ще раз!

Вік знову штовхнув гойдалку, цього разу спереду, і Тед знову шугонув догори, в теплу нічну тишу. Тітка Евві Чалмерс жила неподалік, і нажахано-захоплені крики Теда стали останніми звуками, які вона чула перед смертю. Їй відмовило серце. Одна з його тоненьких, мов папір, стінок раптово (і майже безболісно) тріснула, коли вона сиділа в кухні з чашкою кави в одній руці і восьмою за ліком цигаркою «Герберт Терейтон» — у другій. Вона відкинулась на стільці, і перед очима все потемніло; звідкись долинув дитячий крик. Спершу він здався їй радісним, та коли вона вже згасала, раптом відчувши сильний, але не грубий поштовх іззаду, їй почулося, що дитина кричить від страху, в агонії. Потім вона померла, а наступного дня її знайшла небога Еббі, з кавою, такою ж холодною, як вона сама, з цигаркою, що перетворилася на бездоганно рівний, тендітний стовпчик попелу, і вставною нижньою щелепою, яка наставилася зі зморщеного рота, мов частокіл.

Перед сном Тед і Вік сиділи на терасі. Тед пив молоко, Вік — пиво.

— Тату?

— Що?

— Краще б ти не їхав нікуди наступного тижня.

— Я ж повернуся.

— Так, але…

Тед дивився в землю, намагаючись стримати сльози. Вік поклав руку йому на шию.

— Але що, юначе?

— А хто казатиме слова, які проганяють чудовиськ із шафи? Мама їх не знає, тільки ти.

З очей бризнули сльози і покотилися по обличчю.

— І все? — спитав Вік.

Слова проти чудовиськ (спочатку Вік охрестив їх антимонстрівським катехизмом, та, оскільки Теду було важко запам’ятати цю назву, її було спрощено) народилися наприкінці весни, коли Теда почали мучити кошмари й напади нічного страху. Він казав, що щось оселилось у шафі; часом уночі вона відчинялася, і він бачив якусь істоту з жовтими очима, яка хотіла його з’їсти. Донна думала, що так на нього вплинула книжка Моріса Сендака «Там, де живуть чудовиська»[33]. Вік висловив Роджерові, але не Донні припущення, що, можливо, Тед почув десь якісь туманні уривки з історій про масові вбивства, що сталися в Касл-Року, і вирішив, що вбивця, котрий став чимось на зразок місцевого страшила, живий-здоровий і облаштувався в його шафі. Роджер відповів, що це цілком може бути, з дітьми взагалі все може бути.

За кілька тижнів Донна і сама трохи злякалася. Якось за сніданком, нервово посміхаючись, вона сказала Віку, що їй здається, ніби речі в шафі хтось перекладав.

— Це зробив сам Тед, — відповів Вік.

— Ти не розумієш, — заперечила Донна. — Тед нізащо більше туди не полізе. Ніколи… Він занадто наляканий.

Потім вона додала, що після Тедових кошмарів, супроводжуваних нападами страху наяву, у шафі дійсно з’являється неприємний запах. Ніби там завелася якась тварина. Занепокоєний, Вік пішов до шафи й принюхався. У мозку зародилася нечітка ідея, що Тед може ходити вві сні, залазити до шафи й пісяти там, підкоряючись якомусь незрозумілому нічному циклу. Жодного іншого запаху, крім нафталіну, він не вловив. Шафа, котра з одного боку обмежувалася перегородкою, а з іншого — голою стіною, була десь вісім футів[34] завдовжки. Вона була вузькою, як пульманівський вагон. Жодного чудовиська в шафі не було, і в Нарнії Вік, звісно, теж не опинився. Тільки у волоссі заплуталося трохи павутини, та й по всьому.

Спочатку для боротьби з нічним страхом Донна запропонувала, як вона це назвала, «приємні думки на ніч», потім — молитву. На першу пропозицію Тед відповів, що істота з шафи вкрала всі його приємні думки, а на другу — що оскільки Бог сам не вірить у чудовиськ, то нема чого й молитися. Донна спалахнула, можливо, частково тому, що й сама боялася шафи. Одного разу, коли вона розвішувала сорочки Теда, двері тихо зачинились і їй довелося пережити не найкращі сорок секунд, навпомацки вибираючись звідти. Тоді вона відчула якийсь запах — близький, гарячий і грубий. Майже невловимий. Він трохи нагадував піт Стіва Кемпа після того, як вони кохались. Усе закінчилося короткою реплікою, що, оскільки чудовиськ не існує, Теду слід викинути з голови цю маячню, міцніше обійняти ведмедика і йти спати.

Чи то Вік бачив глибше, чи мав кращу пам’ять, та він пригадував двері шафи, які в темряві ставали схожими на перекривлений рот божевільного, місце, з якого часом долинало дивне шарудіння, місце, де розвішані речі іноді нагадували повішених людей. У голові зринали невиразні спогади про тіні, які вуличні ліхтарі іноді відкидають на стіни у безкінечні чотири години після настання нового дня, і про скрипучі звуки, котрі може видавати, просідаючи, будинок, а може, — це тільки можливість, — істота, що підкрадається.

Його відповіддю був «антимонстрівський катехизм», або ж, якщо вам чотири роки і ви не тямите в семантиці, просто слова проти чудовиськ. Хай там як, вони не були нічим іншим, ніж просто примітивне заклинання, щоб утримати зло якнайдалі від себе. Він придумав їх одного дня за обідом і, на полегшення й прикрість Донни, вони діяли, у той час як її власні зусилля — психологічні методи, тренінг для хороших батьків і, врешті-решт, сліпа дисципліна — не принесли жодних результатів. Вік, як благословіння, промовляв їх щовечора над ліжком Теда, коли той лежав голий у задушливій темряві, вкритий самим лише простирадлом.

— Гадаєш, у перспективі це піде йому на користь? — спитала Донна. У її голосі чулися захват і роздратування