Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

кишені»! Таке враження, що більшість людей беруть участь в тотальному марафоні на дальший плювок: плюнути на історичних діячів, які щось не так робили чи чогось нам не додали, на теперішніх «божків», на яких ще вчора молилися. Геніями визнаються ті, хто голосніше та гостріше цвіркне своїм плювком. А тих, хто намагається змусити людей глибше думати, шукати колоду у власному оці, — тих розпинають або ігнорують. Вони або нестерпні, або нецікаві. Бо таким способом легко виправдати внутрішню бездіяльність і «лідерів нації», і кожного з нас зокрема…

— Насправді люди хочуть, аби їм брехали, — зауважив Дмитро, — важливо тільки, щоб ця брехня імпонувала і відповідала тому, що їм приємно чути…

— Це не виправдовує брехунів.

— Звичайно, ні. Але знаю з власного досвіду, що коли люди визначать собі когось на роль «батька нації», то вони готові тебе розіп’яти лише за те, що маєш сміливість піддати сумніву бодай його слово чи якусь дію. Можливо, вам не доводилося працювати з великими аудиторіями, а я бачив, як легко люди піддаються масовому зомбуванню. Варто по телебаченню чи в інтернеті кинути якусь рекламку на кшталт: «Як? Ти ще не бачив цього фільму? Тоді ти не можеш вважати себе справжнім українцем!», — а далі завантажити декілька захоплених відгуків, як народ рине і клюне: одні споживуть наживку із щирого зацікавлення, інші — щоб не виглядати тупим в очах інших, треті — щоб обплювати. Теперішня фортуна харчами не перебирає: їй аби побільше галасу. Зі мною трапилася така халепа, що мене ледь не побили за просту річ — я сказав у якомусь селі, що ту яму посеред дороги, в яку постійно влітають колеса машин, простіше було б засипати їм самим, ніж включати це в програму кандидата…

Відверто кажучи, чим більше входжу в публічне життя, тим менше розумію, чого насправді хочуть люди…

— Напевно, втішання і заспокоєння, — зітхнула Анна. — Справжнє зцілення болісне, — як сказав мудрець. Тому виходить, що при тотальному бажанні людей змінити своє життя вони не можуть чітко сформулювати кожен для себе, як вони хочуть його змінити. Їхні бажання не сходяться в одній точці, яка могла би сфокусувати істинні бажання і привести до змін… Бо істинна дія на зміни — тиха і непомітна: на ній не заробиш популярності. Тому Сократ з його «пізнай і зміни себе» — вічний вигнанець в поході віків…

* * *

Дмитро уважно дивився на дівчину. З його язика ледь не зірвалася банальна фраза на кшталт: «Такій красивій дівчині, як ви, не личить філософія… або треба змінити тему досліджень…»

Але він вчасно стримався. Це справді якесь невидальце. За свою викладацьку практику йому не зустрічались студенти, які так всерйоз переймалися б якимись ідеями. Про викладачів — то вже й мова не йде. Це люди дуже прагматичного складу, які роблять кар’єру і заробляють гроші та вчені ступені.

А ця дивиться так чіпко — очима наче просвердлює наскрізь…

Справді, дивачка — ця Анна.

— А чому ви займаєтеся філософією? — він усе-таки не стримався. — Це взагалі — не дуже жіноче діло…

— Я нею не займаюся. Я шукаю для себе відповідей на прості практичні питання, які цікавлять лише мене і важливі лише для мене. Не як абстрактна мудрість — а як керівництво до дії. І тому мені цікаво у морі цих думок, ідей. Деякі мені дуже співзвучні, деякі поки-що чужі, але з часом я раптом відкриваю для себе їхню суть…

— Ви можете багато чого досягти як науковець! Вам легко буде захистити дисертацію — з вашим багажем знань… треба не розпилюватися на різнобічні ідеї…

— Я щоденно здаю свій багаж у прання або в камеру довготривалого зберігання, — засміялася дівчина. — Я жінка — і дуже люблю обнови!

— Ну, чому ви так! Я серйозно бачу у вас перспективного науковця!

— Я не прагну стати філософом у сучасному розумінні цього слова — механічним цитатником чужих думок. Пригадуєте — Конфуцій колись сказав: не можна зневажати людину, бо вона — творіння Боже, але єдина річ у ній, яка заслуговує моєї зневаги, — це послуговування чужими думками, як своїми… Не впевнена, що точно цитую його, — просто переказую суть думки. Я не хочу, щоб мене зневажав Конфуцій, але ще важливіше для мене — аби я сама себе поважала…

— Ви вважаєте мене сухим цитатником? — трішки ображено запитав Дмитро.

— Я цього не сказала. Насправді думки мають єдине джерело: вони можуть прийти до різних людей водночас. А тому вся справа лиш у тому, чи ви приймете ту чи іншу думку як свою — як одкровення власного серця і розуму…

— А думки Сократа ви прийняли?

— Він дуже близький мені своєю правдивістю і щирістю… Інколи навіть здається, що в мені живе йот дух… дух вільного мислителя. І мені подобається, як і йому, бути дзеркалом для людей. Я люблю ставити їм незручні запитання…

* * *

Вони стояли поруч, — дим багаття заслонив їх від гурту, і Дмитро раптом відчув, що навіть на певній відстані вловлює тепло її подиху, а голос дівчини вливається в гармонію пташиних голосів, шелесту вітру над головою…

Мовчання захопило їх тонкістю відчування — гамірна тиша наповнила простір між ними, і на мить Дмитрові здалося, що він стоїть сам — наповнений, розквітлий неймовірною благодаттю…

Якась сила закрила їх від усього довколишнього простору і кожен нерв тіла відчув тонке пульсування світлого затишку…

Ти вдома, серце, тут ти вдома…

Ця думка пролетіла в його мозку, як блискавка, — і він аж злякався того, що пережив за хвилину мовчання…

— А з вами цікаво — дух перехоплює! Я ще не зустрічав людей з таким широким мисленням! Особливо у колах філософів! — Дмитро наче розрубав магнетичне коло своїми словами.

— Ну чому ж — не ображайте філософів! З істинними філософами, а не викладачами предметного курсу «Філософія», вам було б дуже непросто спілкуватися! І дуже цікаво!

— Так, я уявив собі раптом Сократа за нашою трибуною…

— І він сказав би вам: «Одружуйся, чоловіче: якщо тобі пощастить — у тебе буде гарна сім’я, а якщо не пощастить — ти станеш філософом…» До речі, вам пощастило — чи ви все ще прагнете стати філософом?

— А ви ризикована дівчина! Просто в лоб ставите такі питання!

— Це проста філософема: на неї відповідь звучить «так» або «ні».

— Ну, відповідь буде десь посередині…

— Достатньо вичерпно! — вона посміхнулася і поспішила до кола своїх друзів, які давно вже гукали її.

Дмитро присів на колоду і спробував відволіктися від шквалу думок та відчуттів,