Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

й поняття рівнів — дуже відносне: все залежить від тієї точки опертя, від якої ти визначаєш рівні…

— Тоді чому ж він ходив до Діотіми? За мудрим сексом — чи за сексуальною мудрістю? — Аліса аж розпашілася, пожавши аплодисменти присутніх.

— Ти дуже вдало висловилася, — стримано відповіла Анна. — Але сама не зрозуміла, що тільки-но сказала. Для тебе це лише каламбур.

— Товариство! — вмішався в розмову шеф Анни. — Дозвольте перебити цю пристрасну дуель розпашілих амазонок! З моєї точки зору, секс — суцільний каламбур! Як і стосунки чоловіків із жінками!

Але я хотів би почути від жінок мимовільну підказку: як має поводитися чоловік, аби жінка «клюнула» на його приманку? У що жінки найбільше вірять?

Тема сколихнула всіх — і розвіяла філософську напругу.

— Послухайте, на якомусь семінарі мені дали почитати дуже цікаву статтю на цю тему! — нитку розмови знову перехопила якась молодичка. — Журналістка, що пережила у своєму житті декілька нещасливих романів з жонатими чоловіками, згодом, «перегорівши» пристрастями і образами, холоднокровно проаналізувала «схему», за якою вона щоразу потрапляла на гачок! І виявляється, у всіх випадках «секрет наживлювання» полягав у вродженій жіночій співчутливості до чоловіків. «Послухай, — я такий нещасливий у сімейному житті! Моя жінка не розуміє тонких поривів моєї душі… як ти… їй би тільки гроші! Вона мене недооцінює! Але вона не зможе прожити без мене… вона така безпорадна… а ти… сильна жінка… саме така, про яку я мріяв…» —  і т. д. по темі…

— І до якого висновку вона прийшла? — запитав хтось із чоловіків.

— Що жінки дуже довірливі і чують переважно те, що хочуть почути! А все решту, як художні натури, просто домислюють і домальовують власною уявою!

— Думаю, що не тільки довірливі, а й підсліпуваті, — засміявся чоловік. — То правда, що чоловіки дуже люблять, аби їх по-материнськи пригріли, пожаліли, але вони так щиро входять в роль на момент полювання, що нагадують павичів у момент сексуального гону, а жінка цього не бачить… бо бачить тільки себе і свою незрівнянну привабливість!

— Послухайте, бабнота! — друг Дмитра явно перебрав з вином, — ви взагалі нічого не тямите в чоловіках! У всьому треба знати міру! Якщо жінка буде трішки мудра, а більше дурна, — як та мудра дівчина в казці! Га-га-га! Трішки одягнута, а трішки роздягнута, трішки взута, а трішки невзута… — його слова потонули у сміху. — …тоді вона буде в сам раз! І не буде лізти в чоловікові справи, і не буде забагато цікавитися, що в нього на роботі! Тили мають бути надійно забезпечені! І чоловік може сміливо ставати філософом!

— А що ж тоді робити мудрим жінкам? — грайливо запитала Аліса.

— То я про мудрих і казав! З такими женяться! А такі, як ти, мають працювати на кафедрі філософії!

— Товариство, ми відійшли від теми! — чийсь голос намагався пробитися крізь шал реготу. — Про Сократа або всерйоз — або ніяк!

* * *

Вловивши паузу в дискусії, Дмитро підійшов до дівчини:

— Ви — справжня амазонка! Амазонка-філософ! Чому ви назвали книжку «Бунт Сократа?» Він не був бунтарем!

— Ще й як був! «Ласкавих телят» не засуджують до страти…

— Його засудили за його вчення, а не за бунтарські дії…

— По-вашому, людина, яка стає перед вами і змушує своїми точними і відвертими запитаннями заглянути в самого себе, вивернути назовні всі нечистоти свого єства, — така людина не є бунтарем? Людина, яка мала сміливість сказати юнакам: ви народжені вільними — живіть своїм життям! Нехай батьки не вирішують за вас, кого вам любити, якою дорогою іти!

Дмитро мимоволі згадав про свою маму і усміхнувся: хто-хто, а вона, опинившись серед афінян, які виносили вирок філософові, однозначно підтримала би смертний вирок! Тому що діти, які не підкоряються своїм батькам, — це найбільше зло світу!

— Не думаю, що він закликав до бунту проти батьківської тиранії привселюдно, — це були його судження, які не подобалися деяким городянам!

— Найбільший страх у людей викликає не смерть, не війна і не нашестя саранчі: людина найбільше боїться заглядати у власне пекло… І Сократа мусили засудити як бунтаря — він вчинив бунт у стаді. Він розрубав у свідомості людей пута насильства — адже людина створена за подобою Бога, а весь світ довкола норовить загнати вільну душу у клітку своєї подоби, своєї нереалізованої ілюзії…

Анна дивилася кудись у простір, — вона ще жила в динаміці того часу, який так розбудив її уяву і думку.

— Він говорив кожному: ти не такий, як всі. Скинь маску зі своєї свідомості! Навчися бачити і творити себе… Хіба він не надсучасний філософ? І хіба його не засудили б сьогодні?

— Ну що ви, — засміявся Дмитро, — часи вже не ті. Нікому тепер нема діла до філософів.

— Тому що таких мудреців, як Сократ, нині нема. Якби з’явилися — до них одразу виникли б претензії…

До того ж, він не ховався зі своїми думками. Його друзями були політики високого рангу, кажучи сучасною термінологією. І він говорив їм у вічі все, що думав про їхню словесну облуду…

— Треба віддати належне тогочасним політикам, — зауважив Дмитро, згадавши про власну участь у піар-кампаніях деяких відомих депутатів. — Вони хоч усвідомлювали, якою небезпечною може бути мудрість, спрямована людиною у власне єство. Люди, що прокидаються зі сну, починають бачити, а ті, що бачать — уже прозрівають…

— А ви ще питаєте, в чому полягав бунт Сократа! Ви знаєте, коли я входила в суть конфлікту мислячої людини й суспільства, то мимоволі все переносила на сучасний план. Бо час змінює декорації і риторику, але ніщо не змінюється в природі людини.

Ви це знаєте краще за мене: облудна софістика, позбавлена будь-якого глузду в дотиканні до реального життя людини, дуже зручна для маніпуляцій з її свідомістю. Люди хочуть свободи — ось вам гасла про свободу! Але ніхто не дасть зверху свободу рабові, який навіть не усвідомлює, що в рабстві перебуває його свідомість!

Люди хочуть, аби засудили злодіїв, які обкрадають їхню державу, але хто з них скаже самому собі: «віднині я не дозволю собі нечесно привласнити бодай копійку — чи від свого сусіда, чи від співробітника… бо моя держава — це я сам…»

— Так, злодійство стало нормою у свідомості людей, — і скоро нам, філософам, доведеться придумувати нову дефініцію для поняття «злодій».

— Це вже не буде герой Стефаникової новели…

І найголовніше, що мене турбує в нинішньому житті — тотальна погоня за «одкровеннями від лідерів нації»: всі хочуть чути галасливу лайку, прагнуть побільше публічного осуду — і всім подобається підспівувати цьому «спротиву в