Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

скелет Везалія[108] у задумі. Втім, його дивовижний розум, гострий, як і завжди, підживлений дотепами, теплотою, спогадами й красномовством, спонукав присутніх неодноразово схоплюватися на ноги… Наприкінці Артур Кестлер говорив про результати своїх творчих пошуків — це було прекрасне дослідження, представлене, однак, настільки погано й невиразно, що половина слухачів повиходили, не дочекавшись завершення виступу. До речі, Кестлер чимось схожий на Кайзера, чимось — на всіх на світі викладачів івриту, та й говорить подібно до них [109]. Американці не мають сильно виражених зморшок, тоді як обличчя Кестлера, єврея-літвака,[110] було порубцьоване глибокими борознами страждання та розуму — це видавалося майже непристойним на цьому зібранні гладколицих!

Ґрант Левін, мій добродушний і щедрий керівник, добув для всього нашого нейрохірургічного відділення квитки на конференцію «Контроль над розумом», а також частенько роздавав квитки на музичні, театральні та інші культурні заходи у Сан-Франциско — такий багатий вибір ще більше спонукав мене полюбити це місто. Після концерту П’єра Монте[111] з симфонічним оркестром Сан-Франциско я так писав батькам:

Він диригував (як мені вчувалося, на один змах відстаючи від оркестру) у програмі, до якої входила «Фантастична симфонія» Берліоза[112] (сцена страти повсякчас нагадує мені ту страшну оперу Пуленка[113]), «Тіль Уленшпігель», «Ігри» Дебюссі[114] (неймовірна річ, її міг би написати ранній Стравінський[115]) і якісь невигадливі дурниці Керубіні.[116] Самому Монте вже майже дев’яносто, він має прекрасну грушоподібну фігуру, присідає й походжає довкола, а ще в нього меланхолійні французькі вусики, чимось подібні до Ейнштейнових. Публіка просто шаленіла від нього, почасти, гадаю, через покору (шістдесят років тому вони його освистували), і почасти через дивакувату, дуже покровительську схильність до перебільшень, згідно з якою, сам лише поважний вік сприймають як чесноту. Однак мушу визнати, що мене захоплює думка про незліченні репетиції та прем’єри, нищівні поразки й приголомшливі успіхи, перегортання мільярдів нот, що, вочевидь, струменіли крізь цей старечий мозок у його дев’яносто років.

У тому ж листі я згадав про дивний випадок, що трапився зі мною під час відвідання біт-фестивалю у Монтереї:

Мене представили господарю досить дивно: сказали «онде він» і провели у ванну кімнату. Там я побачив схожу на Христа постать зі страдницьки задертою борідкою, яка, стоячи під гарячим душем, м’яла свої сідниці. Без сумніву, моя поява (а я був весь чорний і блискучий — щойно з мотоцикла) була безпрецедентною і наполохала її. Чоловік страждав на болісний періанальний абсцес, який я розітнув жахливою голкою для зшивання парусини, стерилізованою вогнем від сірника. Звідти ушкварив потік гною, що супроводжувався голосним лементом, а згодом змінився тишею: чоловік знепритомнів. Прийшовши до тями, він почувався значно краще, а мене охопило незнане досі почуття радості від того, що тепер я практик, кваліфікований хірург, який зумів надати допомогу стражденному митцю. Того ж дня відбулася шалена вечірка у стилі бітників,[117] на якій молоді жіночки в окулярах декламували вірші про свої тіла.

ВАнглії людей розподіляли за суспільними прошарками (робочий, середній, вищий тощо), варто було лише розтулити рота. Представники різних класів не контактували тісно між собою, не почувалися невимушено одне з одним — якщо такий устрій існував неявно, він був таким же непохитним і нездоланним, як кастова система в Індії. Америку я уявляв як безкласове суспільство, всі члени якого, незалежно від походження, кольору шкіри, віросповідання, рівня освіти чи фаху, можуть спілкуватися між собою як ближні, як побратими, де професор може спілкуватися з водієм вантажівки, і між ними не буде класових упереджень.

Раніше я відчув на смак і мигцем побачив таку демократію та рівність під час мандрів на мотоциклі Англією у 1950-ті. Навіть у застояній Англії мотоцикли, здавалося, долали перешкоди, спрощували спілкування і виявляли в людях добросердність. «Класний байк», — бувало, скаже хтось, і це стає початком розмови. Мотоциклісти — дружелюбний народ, ми привітно змахували рукою, минаючи один одного на дорозі, легко заводили розмови, перетинаючись у кафе. Ми були такою собі романтичною громадою у суспільстві загалом.

Зрозумівши, що немає сенсу переправляти свій мотоцикл із Англії, я вирішив обзавестися новим — Norton’ом Atlas, кросовим мотоциклом, на якому я міг роз’їжджати бездоріжжями, безлюдними шляхами й гірськими стежинами. Тримати його можна було на внутрішньому подвір’ї лікарні.

Я долучився до компанії байкерів, і щонеділі зранку ми зустрічалися в місті, в’їжджали через міст «Золота брама» на вузеньку, просякнуту евкаліптовими пахощами дорогу, що вела до гори Тамалпаіс, а тоді вздовж високого гірського пасма і тихоокеанського узбережжя ліворуч від нас стрімко спускалися на Стінсон-біч, де зупинялися для пізнього сніданку (іноді ми обирали для привалу бухту Бодега, що невдовзі здобула славу завдяки фільму Гічкока «Птахи»). Ці ранкові поїздки допомагали якнайповніше відчувати життя, відчувати, як вітер дме в обличчя, обвіює тіло — по-особливому, так, як це дано відчути лише мотоциклістам. Ці ранки зринають у спогадах майже нестерпною свіжістю, а евкаліптовий запах незмінно пробуджує ностальгійні образи.

У будні я зазвичай на самоті роз’їжджав довкола Сан-Франциско. Але якось наблизився до однієї компанії, яка дуже відрізнялася від нашого статечного спокійного угруповання зі Стінсон-біч — це було галасливе збіговисько, що не стримувало себе умовностями, вони сиділи на мотоциклах, пили пиво з бляшанок і курили. Наблизившись, я побачив на їхніх куртках емблему «Янголів пекла».[118] Розвертатися було запізно, тож я під’їхав до них і привітався. Моя сміливість та англійський акцент заінтригували їх, як і те, що я лікар, про що вони згодом дізналися. Мене одразу ж оцінили як належить, без жодних ритуалів висвячування. Я був приємним, не схильним до критиканства, до того ж медичним фахівцем — відповідно, у мене іноді просили поради, якщо котрийсь із байкерів отримував травми. Я не долучався до їхніх заїздів чи інших занять, і наше добре неочікуване спілкування — неочікуване як для мене, так і для них — спокійно зійшло нанівець, коли я за рік полишив Сан-Франциско.

* * *

Якщо рік між переїздом з Англії і початком своєї офіційної інтернатури в Маунт-Зіоні був сповненим пригод, несподіванок, хвилювань, то власне інтернатура — я по кілька тижнів перебував то в терапевтичному, то в хірургічному, то в педіатричному відділеннях — виявилася, порівнюючи з ним, нудною буденщиною, що засмучувала мене, адже через це я пройшов в Англії. Тепер я сприймав інтернатуру лише як бюрократичне марнування часу, проте всі випускники закордонних медичних вишів мали провести там два роки, незалежно від попереднього рівня підготовки.

Однак були