Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

«до блювоти нормальними» (цей уїдливий вислів був породженням шаленої люті), йому невдовзі, за його словами, надокучив Лейнгів «романтизм», і Майкл почав сприймати його як дещо небезпечного дурня.

Полишаючи у день свого 27-річчя Англію, я також хотів утекти від брата з його безнадійною і трагічною історією, з чим ми не могли впоратися. Але, можливо, це певною мірою ознаменувало спробу досліджувати шизофренію і супутні розлади мозкової та розумової діяльності на власних пацієнтах і власним способом.

Сан-Франциско

Я прибув до Сан-Франциско, віддавна омріяного міста, проте не мав ґрін-кард, а отже, не міг офіційно влаштуватися на роботу чи заробляти собі на життя. Я підтримував зв’язок із Майклом Кремером, під керівництвом якого працював у неврологічному відділенні в Міддлсексі (він цілковито підтримував моє рішення не проходити військову службу, що, за його словами, «є тепер цілковитим марнуванням часу»), а коли я озвучив свої міркування з приводу того, щоб податися до Сан-Франциско, він запропонував мені зустрітися з його колегами Ґрантом Левіном і Бертом Фейнштайном — нейрохірургами, які працюють у лікарні Маунт-Зіон. Левін і Фейнштайн були першими, хто опанував мистецтво стереотактичної хірургії — техніки, що дає змогу без ризику вводити голку безпосередньо у маленькі й недоступні в інший спосіб ділянки мозку.[98]

Кремер написав їм листа, у якому розповів про мене, і під час зустрічі Левін і Фейнштайн погодилися неофіційно мене працевлаштувати. Вони запропонували допомагати оцінювати стан пацієнтів до і після хірургічного втручання. Через відсутність зеленої карти вони не могли платити мені зарплату, але надавали допомогу в розмірі 20 доларів. (Тоді 20 доларів були значною сумою — винайняти кімнату в мотелі коштувало близько трьох доларів за ніч, а на деяких автостоянках ще були в обігу одноцентові монети.)

Левін і Фейнштайн пообіцяли за кілька тижнів відшукати мені кімнату для проживання на території лікарні, але зважаючи на те, що у мене було обмаль грошей, я домовився, що до того часу поживу в Молодіжній християнській асоціації. Я довідався, що на портовій набережній Ембаркадеро, напроти поромної станції, є великий житловий осередок асоціації. Він виглядав убого, дещо занедбано, але атмосфера там була затишною і дружелюбною. Тож я заселився у невелику кімнатку на сьомому поверсі.

Близько одинадцятої вечора у двері неголосно постукали.

— Заходьте, — запросив я: було відчинено.

У двері просунулася голова якогось молодика. Побачивши мене, він вигукнув:

— Перепрошую, я помилився кімнатою!

— А чому ви так упевнені? — відповів я, заледве вірячи у те, що кажу. — Чому б вам не зайти?

Він на мить завагався, а тоді увійшов, замкнувши за собою двері. Це було моє перше знайомство з життям у цьому хостелі з його нескінченним гупанням дверима. Я помітив, що дехто з моїх сусідів міг мати до п’яти візитерів за ніч. Мене огортало особливе, небувале відчуття свободи: я вже не був у Лондоні, у Європі; це був Новий світ, і (до певної міри) я міг робити усе, що мені заманеться.

За кілька днів у Маунт-Зіоні сповістили, що звільняється кімната, і я перебрався до лікарні. Це було нічим не гірше за веселе життя у помешканні асоціації.

* * *

Я працював у Левіна та Фейнштайна вісім місяців, а офіційно інтернатура у Маунт-Зіоні мала розпочатися не раніше наступного липня. Левін і Фейнштайн були настільки різними, що годі собі уявити. Ґрант Левін — неквапливий і розважливий, Фейнштайн — запальний та вразливий, але вони органічно доповнювали один одного, як мої лондонські керівники з неврології Кремер і Джилліатт (а також Дебенгем і Брукс, під керівництвом яких я працював у лікарні королеви Єлизавети у Бірмінґемі).

Іще хлопчаком я захоплювався подібними тандемами. У часи свого зацікавлення хімією читав про співпрацю Кірхгофа[99] й Бунзена,[100] про те, як поєднання їхніх таких несхожих підходів зробило неоціненний внесок у відкриття спектроскопії. Під час навчання в Оксфорді я був вражений працею Джеймса Вотсона[101] та Френсіса Кріка[102] про ДНК і тим, яка між ними була разюча різниця. Гаруючи у своїй ненатхненній інтернатурі в Маунт-Зіоні, я мав прочитати про інший, здавалося б, неймовірний і несумісний дослідницький тандем Девіда Г’юбела[103] й Торстена Візеля,[104] які зробили неймовірні відкриття у фізіології зору.

Окрім Левіна й Фейнштайна з їхніми помічниками та медсестрами, у відділенні працювали інженер і фізик — усього нас було десятеро. Також у лікарню часто навідувався фізіолог Бенджамін Лібет.[105]

Мені особливо запам’ятався один із пацієнтів, і в листопаді 1960-го я написав про нього батькам:

Пам’ятаєте оповідання Сомерсета Моема про чоловіка, якого прокляла покинута ним на острові дівчина, внаслідок чого у нього виникла смертоносна гикавка? Один із наших пацієнтів, кавовий магнат, який пережив запалення мозку, гикає упродовж шести днів після операції. Жодні звичайні й деякі зовсім незвичайні засоби не можуть здолати цю напасть. Тому в мене виникли побоювання, що наслідки можуть бути аналогічними, якщо ми не заблокуємо діафрагмальні нерви чи не зробимо щось подібне. Я запропонував залучити вправного гіпнотизера. Цікаво, чи це спрацює? Ви часом не стикалися з таким, як із поширеним явищем?

Мою пропозицію зустріли скептично (я і сам у ній сумнівався), але Левін і Фейнштайн погодилися запросити гіпнотизера, оскільки ніщо інше не діяло. На наш подив, йому вдалося підпорядкувати собі пацієнта й дати тому постгіпнотичну команду: «Коли я клацну пальцями, ви прокинетеся і гикавки вже не буде».

Пацієнт прокинувся: гикавки не було, і вона більше до нього не повернулася.

* * *

Прибувши до Сан-Франциско, я припинив писати щоденник, який вів під час перебування у Канаді, і не відновив цього заняття, аж поки знову не знявся у дорогу. Однак все ж писав і далі довгі й детальні листи батькам, і в лютому 1961 року сповістив їм про те, що побачив двох своїх кумирів — Олдоса Гакслі[106] й Артура Кестлера[107] — на конференції у Каліфорнійському університеті Сан-Франциско:

Олдос Гакслі на бенкеті виголосив приголомшливу промову на тему освіти. Я бачив Гакслі вперше і був вражений його зростом і мертвотною блідістю виснаженого тіла. Він майже повністю осліп і безперервно кліпав випуклими очима й стискав перед ними кулаки (тоді це збентежило мене, проте зараз я думаю, що він таким чином намагався убезпечити хоча б ту дещицю свого зору, що ще збереглася). Його довге безживне волосся було зачесане назад, а мишаста шкіра недоладно обвисала на кістлявому обличчі. Зосереджено напружуючись, він нахилявся вперед і ставав схожим на