Артем Чапай - Червона зона

оголошення виявлялося застарiлим, або я приходив i менi казали, що я не пiдходжу. «Га-га, глiнг вiн знає! – знущально розреготався менi в очi один товстий вусатий дядько на базарi. – То йди викладай в iнститутi благородних дiвиць! Тут iноземних туристiв немає. Менi треба мiшки тягати». Вiн оглянув мене i дiйшов висновку, що я мiшки тягати не квалiфiкований. Можливо, тому, що я саме недоречно розкашлявся.

– Я ж пiти на офiцiйну роботу не можу – документiв немає, – сказав я Умiдi. – А на базари та в магазини мене не беруть.

– Та правильно. Не довiряють, раптом обкрадеш. На таку роботу переважно своїх беруть.

– А.

Ми помовчали вдвох.

Вона дивилася на мене з пiдвiконня. Потiм схилила голову над книжкою. Знадвору на смагляве обличчя Умiди падало сонячне промiння, один пучок променiв проходив повз неї в кiмнату й висвiтлював стовпчик пилинок.

– Я потiм про тебе думав, – нарештi сказав я. Мiй голос прозвучав хрипко. Я уявив зелений клубок, що ворушиться пiд сiрою тканиною сорочки.

Умiда пiдняла на мене погляд i нiчого не сказала.

– Тодi, пiсля вибуху на Контрактовiй, – продовжив я. – Чи тебе не зачепило. Я злякався.

– А, ти про це, – засмiялась Умiда. Менi здалося, з полегшенням. – Я ж там не просто так була.

– У сенсi?

– Ну, – вона подивилася менi в очi, – я трохи причетна до того вибуху.

Ми обоє помовчали.

Я не знав, що їй на це сказати.

Менi згадалось, якою я побачив її тодi в пiвтемрявi на сходах неподалiк бiлих колон. Тендiтна, маленька, вона обiймала себе за плечi i дивилась у бiк роздiльної стiни, яку через п'ятнадцять хвилин пiдiрвали.

Тепер Умiда спустила ноги з пiдвiконня й сiла обличчям до мене, пiдклавши долонi пiд себе. Мабуть, вона зреагувала на вираз мого обличчя:

– Ну, причетна дотично. Я радила, де пiдривати.

– Але ж це тероризм, – бовкнув я.

– Ох, якi ж ви, жирiки, часом зомбованi, – зiтхнула вона. – Якщо вже за вашою термiнологiєю, то це – пограбування.

Ну, зовсiм iнша справа, подумав я. Але промовчав.

Умiда розповiла деякi деталi. Вона мала вiзу в зелену зону i працювала прибиральницею в рiзних офiсах. З того й жила. Та часом, буваючи по всiй GEE-17, дiзнавалася – навмисне чи й випадково – про розташування запасiв лiкiв. Вона прибирала тi офiси, куди пошле клiнiнгова компанiя. Й нiхто на неї не звертав уваги, а Умiда користувалася цiєю непомiтнiстю соцiального «нiщо»:

– Добре бути прибиральницею, – усмiхнулась вона, розповiдаючи про це. – Хто запам'ятовує прибиральниць?

Вона хитро примружилась, дивлячись на мене, i я опустив очi, згадавши, як сам не впiзнав її спершу, коли пiдсiв на сходах Гостинного двору.

Дiзнавшись про розташування партiї лiкiв, Умiда повiдомляла про це вiдповiдним людям у червонiй зонi.

– Ромцi, коли на те пiшло, – сказала вона.

– Он як.

– А ти думаєш, я чого сюди ходжу?

Я почув, як моє серце загупало у вухах. Звiсно ж, я не питав у Романа про їхнi стосунки. I зараз теж не наважувався запитати, чи тiльки через справи вона сюди ходить.

– А не стрьомно це розповiдати?

– Тобi? – вона засмiялася.

– Хiба тут нема камер стеження?

– У цiй кiмнатi точно нема, Ромка заглушку поставив. I то – в рамках параноїдальної програми.

А взагалi, казала Умiда, вона постiйно живе з думкою, що рано чи пiзно її викриють. I нiколи не передбачиш, на чому впiймаєшся. Програми стеження є скрiзь, проте не завжди можна скористатися їх даними по повнiй. Наприклад, зараз система стеження точно знає, що я в цьому гуртожитку – адже я проходив сканер на входi. Але що з того? Якби бляки й узялися шукати конкретно мене – комп'ютер видав би їм списком усi мiсця, де я засвiтився останнiм часом, але вийти i вiдкрито взяти чи потай викрасти мене в червонiй зонi – ледь не вiйськова операцiя. Комерцiйно невигiдно.

– Але, звичайно, здоровий глузд не завадить, – сказала Умiда. – Розповiдати лiвим людям не слiд.

Значить, я для неї не лiва людина, подумав я.

– У зеленiй зонi всi в панiцi вiд банд, якi пiдривають роздiльнi стiни, – сказав я Умiдi.

– Я в курсi, – усмiхнулась вона. – Тiльки бляки кажуть, що стiни пiдривають, щоб орда з червоної зони ринула в зелену. I як вони мужньо вiдбиваються.

– Нагнiтають, є таке, – усмiхнувся я. – А що було на Контрактовiй? – я хотiв перевiрити свiй здогад. – Iзонiазид?

– Не тiльки, але зокрема й вiн, – Умiда пiдняла брови. – Рiзнi лiки вiд туберкульозу. А ти звiдки знаєш?

– Валера Цюцюра розповiв. Батько Романа. Коли пiдвозив мене.

Умiда кивнула.

Партiю лiкiв вiд туберкульозу, за словами Умiди, завезли до приватної клiнiки на Контрактовiй площi, саме бiля стiни. Клiнiка розташована навпроти Гостинного двору, де ми з Умiдою сидiли, – у вiдновленiй старовиннiй будiвлi на мiсцi колишнього унiверситету, що збанкрутував у конкурентнiй боротьбi пiсля приватизацiї вищої освiти.

Склад – неподалiк вiд КПП. Розрахунок був на те, щоб виставити лiки вiд туберкульозу на продаж для арникiв, якi повертаються ввечерi з роботи. Для отримання вiзи в зелену зону потрiбно було пройти обстеження на туберкульоз i СНIД, але ж у арникiв iз вiзами є хворi родичi. Можуть брати для них чи заради перепродажу у червонiй зонi. Адже лiки вiд туберкульозу потрiбнi саме арникам. Люди з грiн-зони хворiють на тюбик дуже рiдко.

Ходили чутки, що фармацевтичнi монополiсти домовляються з блеквотерами, щоб продавати лiки пiд збройною охороною на КПП з боку червоної зони. Кожен арник має право на лiкування, якщо може за нього заплатити! Але корпорацiя блеквотерiв багато просила за ризик збройних нападiв арникiв заради грабунку.

Цiни на лiки, що продавалися з боку зеленої зони, були встановленi захмарнi. Хто хоче жити – хай платить.

Групи на кшталт тiєї, з якою контактує Умiда, вже кiлька рокiв грабували фармацевтичнi корпорацiї в рiзних зелених зонах. Перенести партiю через КПП вони не могли. Кiлька разiв я читав про операцiї зi знешкодження драг-картелiв. Щоразу це було пiсля гучного пiдриву роздiльної стiни, але блеквотери завжди офiцiйно повiдомляли, що метою пiдриву був напад червоної зони на зелену. Про те, що стiну пiдривали заради постачання чогось життєво необхiдного, в офiцiйнiй iнформацiї не було. А неофiцiйну вiльна преса не брала як недостовiрну, щоб не наразитися на судовi позови, скажiмо, з боку фармацевтичних компанiй.

– А все, що нашi роблять потiм у червонiй зонi – продають