Леся Воронін - Таємне Товариство Близнюків, або Чудовисько озера Лох-Ойх та інші страховища, Леся Воронін

до замку й познущався з моїх гостей. Вони й зараз сидять у бенкетному залі застиглі, наче воскові фігури з Музею мадам Тюссо.

– Климе, поясни, що сталося? Які воскові фігури і звідки тут взявся Тютя? – Жук заговорив уже зовсім серйозно. Нас лише півгодини не було – зустрічали чергову партію блакитних клонів.

– Воскові фігури – це члени ТТБ, ті, кого мали перекинути на вершечок Трепа на вертольотах. Тютя ввів їх у стан летаргії своїм паралізатором-парасолею, яку минулого року сховав і чекав слушного моменту, щоб використати. А як він сюди потрапив, я й сам не знаю. Розберемося потім, коли закінчимо операцію «Антижаб-4». А зараз я мушу повернутися до замку. Сподіваюсь, я не забув, як ця хитра штука діє.

Підхопивши з землі Тютіну парасолю, я кинувся до замку. Тепер все залежало від того, чи вдасться мені використати цей багатофункціональний прилад. Адже торік саме завдяки паралізатору нам з групою ботанів вдалося захопити у полон Тютю і змусити його провести нас до секретної лабораторії синьомордів. Туди, де у спеціальному інкубаторі дозрівали їхні ікрини.

На другий поверх замку, де містилася бенкетна зала, я добіг за лічені хвилини. Як виявилось, хитрий синьоморд, замаскований під шотландського горянина, навмисне водив мене заплутаними коридорами, щоб я втратив пильність і став легкою здобиччю.

Сліпуче сяйво кришталевої люстри так само освітлювало розкішну залу, де панувала мертва тиша. Я наблизився до столу, навколо якого застигли члени ТТБ, і натис маленьку кнопку на металевому стрижні. Парасоля зашурхотіла і відкрилася. На її масивній ручці засвітився пульт дистанційного керування з численними позначками, які я мав розшифрувати. Пильно вдивляючись у ці значки, я врешті звернув увагу на дві клавіші, розташовані поруч. На одній була зображена істота, що лежала, задерши догори кінцівки, на іншій ця ж істота стояла і виглядала цілком живою та здоровою.

Щоб заспокоїтись, я набрав повні груди повітря, а потім дуже повільно видихнув. Рука моя була твердою, коли я спрямував паралізатор на завмерлі постаті своїх друзів. Зупинивши погляд на обличчі Луни-Лі, я натиснув на потрібну (як мені здавалося) клавішу. Парасоля у моїй руці завібрувала, гострий штир на її кінці повільно розкрився і застиглі фігури освітилися пульсуючими синіми променями. Це тривало кілька секунд, після чого вібрація припинилася. Потужний багатофункціональний прилад повільно склався, перетворившись на звичайну, на перший погляд, парасолю-тростину.

– Знову ти граєшся цією небезпечною парасолею? – раптом почувся голос мого вічного суперника Гуньки-Мамая. – А куди шотландського богатиря подів?

– Чому в нас тарілки порожні? – озвалася й собі Пеппа-Лея, до якої після летаргійного сну, певно, знову повернувся скажений апетит.

– Климе, а чому ти в замку? – запитала Луна-Лі, стріпнувши світлим пухнастим волоссям, яке робило її голову схожою на кульбабку. – Ви ж зранку мали розпочати на Трепі операцію «Антижаб-4»?

– Виникли деякі ускладнення. І з вами також. Ти що, нічого не пам’ятаєш?

Луна заперечно похитала головою. Решта присутніх, які щойно отямились від дії Тютіного паралізатора, також розгублено оглядали залу.

– Я пізніше все поясню. А зараз прошу гостей розпочати бенкет. Пригощайтеся, господар замку пан Мак-Байбак скоро до вас приєднається. А Товариству Ботанів ще треба завершити деякі справи на горі Треп.

За мить уся наша команда: Луна-Лі, Саламандра, Бетмен-Мікроб, Спінер-Котигорошко, Гунька-Мамай, Голум-Фродо і навіть зголодніла Пеппа-Лея вже стояли біля мене, готові до чергових небезпечних пригод.

Розділ 22. І що б ми робили без клонів?

Замкнувши синьоморда Тютю у цирковому вагончику і залишивши його під пильним наглядом Слинька, господар замку приєднався до гостей у бенкетній залі. Нарешті члени ТТБ могли познайомитися зі справжньою шотландською гостинністю! Водій-далекобійник Бак допомагав родичу-мільйонеру розважати присутніх – він сипав дотепами й веселими примовками, підливаючи в келихи вишукані напої. І невдовзі в залі почувся радісний гомін, а зустріч із космічним монстром відійшла в минуле, стерлася з пам’яті, як страшний сон.

А тим часом наша команда ботанів розпочала другий етап операції "Антижаб-4". Першими на верхівку Трепа перемістилися ми з Жуком і Зайцем. Наш часоліт стояв на знайомій маленькій терасі серед заростів чагарника. З наметового містечка до мене долинали голоси мами й тата, і на мить мені знову схотілося бігти до них. Хоча я добре знав, що насправді це розмовляють не мої батьки, а їхні двійники, схожі на них, як близнюки.

– Музиканте, треба скоріше йти до підземної галереї! Ти зможеш непомітно провести нас крізь кромлех? – Жук, як завжди, підганяв мене і намагався командувати.

– Звичайно, зможе! Він у цьому мегаліті кожну каменюку знає, як власну кишеню. Он навіть ґулю набив, шукаючи найкоротший шлях до підземелля, – Заєць по-змовницьки підморгнув мені й закинув на плечі рюкзак.

– Ходімо, я вас проведу. Тут є стежка, по якій пані Соломія, Зізі та клони сьогодні зранку туди пішли.

До великої круглої брили, що прикривала вхід до криївки синьомордів, ми дісталися без пригод. Мені навіть не довелося натягати на долоню силіконовий відбиток жаб’ячої лапи, щоб каменюка відкотилася, – прохід був відкритий. З отвору виглядали рухомі сходи, вони ніби запрошували нас спуститися до підземелля.

– Слухайте, а може, не будемо чекати вертольотів з клонами і самі спустимося вниз? Уявляєте, який драйв там на нас чекає? – очі Жука горіли знайомим вогнем, а це означало, що мій друг-циркач ось-ось може вклепатися в чергову небезпечну авантюру.

– Ти сказився?! – різко обірвав товариша Заєць і глянув на годинника. – До прибуття повітряного десанту залишилося три хвилини!

А я схопив Жука за руку, бо він вже збирався стрибати на рухомі сходи і мчати назустріч шаленим пригодам. От що буває з людиною, яка захворіла на небезпечну хворобу пригодоманію. І саме цієї миті повітря розірвав гуркіт гвинтокрилих машин. Над вершечком гори Треп зависло три вертольоти. Вибравши зручний майданчик посеред наметового табору, гелікоптери приземлилися, і з них, мов горох, на землю посипалися клони.

– Ось тепер можна починати! – вигукнув я, дивлячись на юрбу однаковісіньких блакитних жабоподібних істот з синіми мордами.

І тут почувся голос Луни-Лі, яка скомандувала:

– Група номер один – оточити наметовий табір і знешкодити двійників!

За планом, який ми розробили, готуючись до висадки на Трепі, перша група, яку очолював Ромчик Гунька, блискавично оточила наметовий табір, відрізавши двійникам шлях до відступу. Двоє штучних близнюків кинулися до Ромчика, але він кількома невловимими рухами вирубив нападників. Їх, разом із рештою двійників, розмістили в