Джоан Харріс - Шоколад

розводячи руками. – Подарунки на весілля і хрестини? Навіщо їй такі подарунки? – Він знову посміхнувся, цього разу улесливо, намагаючись причарувати мене. – Що вона купила?

– Наскільки я розумію, йдеться про Жозефіну?

– Так, це моя дружина. – Він вимовив це з дивною інтонацією – надто суворо. – От уже жінки! Працюєш як проклятий, щоб заробити на життя, а вони що роблять, га? Витрачають усе на… – Він знову обвів рукою ряди шоколадних перлин, марципанових гірлянд, срібної фольги, шовкових квітів. – То вона подарунок купила? – У голосі його забриніла підозра. – Для кого це вона подарунки купує? Для себе, чи що? – Він реготнув, немов ця думка здалася йому цілковитою нісенітницею.

Я не могла зрозуміти, чого він хоче, але мене насторожували його агресивний тон, нездоровий блиск в очах, нервова жестикуляція. Я боялася не за себе – протягом років, проведених з матір’ю, я опанувала багато різних способів самозахисту. Мені стало страшно за Жозефіну. Перш ніж я встигла спорудити між нами незриму стіну, мені від нього передався образ: закривавлений палець у диму. Я стисла під прилавком кулаки, тому що виворіт душі цієї людини бачити зовсім не хотіла.

– Думаю, ви щось не так зрозуміли, – сказала я. – Я сама запросила Жозефіну на чашку шоколаду. Хочу заприятелювати.

– О! – Він сторопів на мить. Потім знову видав смішок – майже щирий, у його презирстві тепер лунав непідробний подив. – Ви хочете подружитися з Жозефіною? – Знову погляд, що оцінює. Я бачу, що він порівнює нас, раз у раз стріляючи масними очицями у бік моїх грудей, і, коли він знову заговорив, я почула в його голосі вкрадливі котячі нотки. Очевидно, у його уявленні саме таким голосом треба зваблювати жінок.

– Ти ж тут новенька, вірно?

Я киваю.

– Мабуть, ми могли б зустрічатися іноді. Познайомилися б, краще пізнали один одного.

– Мабуть, – безтурботно кинула я й додала незворушно: – Може, ви заодно й дружину запросите?

Він розгубився, знову зміряв мене поглядом, підозріливо покосував.

– Сподіваюся, вона не бовкнула чого зайвого?

– Чого, наприклад? – уточнила я.

Він мотнув головою:

– Нічого. Нічого. Просто в неї язик як помело, от і все. Рот не закривається. Нічого не робить, хе! Тільки теревенить і теревенить, увесь час, безперервно. – Знову короткий невеселий смішок. – Утім, ти й сама в цьому скоро переконаєшся, – додав він з похмурим задоволенням у голосі.

Я промурмотіла щось ухильне. Потім, піддавшись пориву, дістала з-під прилавка маленький пакетик мигдалю в шоколаді й простягнула йому. Сказала невимушено:

– Будьте ласкаві, передайте це від мене Жозефіні. Ці цукерки я приготувала для неї, а віддати забула.

Він з подивом дивиться на мене. Повторює тупо:

– Передати їй?

– Безкоштовно. За мій рахунок. – Я обдарувала його чарівною посмішкою. – Це подарунок.

Він широко посміхнувся, узяв у мене симпатичний срібний мішечок із шоколадом і, зім’явши, сунув до кишені джинсів.

– Звичайно, передам. Не сумнівайся.

– Це її улюблені цукерки, – пояснюю я.

– Багато ти не напрацюєш, якщо будеш пригощати всіх підряд, – поблажливо заявляє він. – Місяця не мине, як збанкрутуєш. – І знову пильний голодний погляд, начебто я – шоколадна цукерка, яку йому не терпиться розгорнути.

– Поживемо – побачимо, – єлейно мовила я. Він вийшов на вулицю й, сутулячись, покрокував додому розв’язною ходою Джеймса Діна. Я проводжала його поглядом і незабаром побачила, як він витяг з кишені цукерки, призначені для Жозефіни, і розкрив пакетик. Навіть не відійшов від крамниці. Можливо, здогадався, що я спостерігаю за ним. Одна, друга, третя. Його рука з ледачою методичністю піднімалася до рота, і не встиг він перейти площу, як пакетик уже був спустошений, а шоколад – з’їдений. Він зібгав у руці сріблястий пакунок. Я уявила, як він запихає до рота цукерки, немов ненажерливий пес, що хоче скоріше вилизати власну миску, щоб поцупити шматок м’яса з чужої тарілки. Минаючи пекарню, він жбурнув срібний папір до урни, що стояла біля входу, але промахнувся: паперовий мішечок пострибав на краєчку й упав на камені. А він, не озираючись, продовжив шлях – пройшов повз церкву й покрокував вулицею Сітуайєн-Лібр, грубими черевиками вибиваючи іскри з рівних кругляків бруківки.

12

21 лютого. П’ятниця

Увечері знову похолоднішало. Флюгер на церкві Святого Ієроніма всю ніч крутився в неспокійній нерішучості, верескливо поскрипуючи на іржавих кріпленнях, немов відганяв непроханих гостей. До ранку на місто ліг туман, такий густий, що навіть церковна вежа, яка височіла всього за двадцять кроків від вітрини шоколадні, видалася далеким примарним силуетом. Крізь товщу туману пробивався глухий бій дзвону, який скликав парафіян на літургію, але на його дзенькіт відгукнулися лише кілька людей. Піднявши коміри плащів і курток, вони поспішають до церкви за відпущенням гріхів.

Коли Анук допила молоко, я закутала дочку в червоне пальто й, не звертаючи уваги на її протести, натягнула їй на голову пухнату шапку.

– Хочеш щось на сніданок?

Вона рішуче хитнула головою й схопила яблуко із тарелю біля прилавка.

– А мене ти хіба не поцілуєш?

Це наш ранковий ритуал.

Спритно обхопивши мене руками за шию, вона облизала моє обличчя, зі сміхом відстрибнула, послала від дверей повітряний поцілунок і вибігла на площу. Я зойкаю від удаваного жаху, витираю обличчя. Вона радісно сміється, показує мені маленького гострого язичка, кричить: «Я люблю тебе!» і червоною змійкою біжить у туман, тягнучи за собою портфель. Я знаю, що за півхвилини пухната шапка перекочує в її шкільну сумку, де вже лежать підручники, зошити та інші прикрі згадки про дорослий світ. На мить я знову побачила Пантуфля, що скакав за нею назирці, і поспішила закритися від небажаного образу. Гірке почуття втрати й самотності охопило мене. Як я буду жити цілий день без неї? Зусиллям волі я придушила в собі нездоланний порив погукати її.

За ранок шість покупців. Один з них – Ґійом. Він зайшов на шляху додому, вертаючись із крамниці м’ясника зі шматком кров’яної ковбаси, загорненої в папір.

– Чарлі любить кров’яну ковбасу, – серйозно каже він мені. – Останнім часом у нього поганий апетит, але, я певен, ковбасу він з’їсть із задоволенням.

– Ви й про себе не повинні забувати, – м’яко нагадую я йому. – Вам теж треба їсти.

– Звичайно, – винувато посміхається він. – Я їм як кінь. Слово честі. – Він раптом стривожився. – Щоправда, зараз Великий піст. Але ж тваринам не обов’язково постувати, як ви вважаєте?

У відповідь на його стурбований погляд я хитаю головою. Риси обличчя в нього дрібні, тонкі. Він належить до того типу людей, які розламують печиво на дві половинки й одну залишають на