Джоан Харріс - Шоколад

провела на прилавку риску, – і якщо ти переступаєш її, якщо не сповідаєшся, не поважаєш чоловіка, не готуєш їжу тричі на день, не чекаєш повернення чоловіка додому, сидячи біля каміна із пристойними думками в голові, якщо в тебе немає… дітей… і ти не ходиш із квітами на похорон друзів і не прибираєш вітальню у своєму будинку й… не… копаєш… квіткові грядки! – Жозефіна розчервонілася від напруги, від невтримного гніву, який клекотів у її грудях. – Виходить, ти – теж божевільна! – випалила вона. – Божевільна, ненормальна. І люди… шепочуться… за… твоєю спиною і… і… і…

Вона різко замовкла, гострий біль більше не спотворював її риси. Я помітила, що її погляд спрямований повз мене на щось за вікном, але через сліпучий блиск скла я не могла розгледіти те, на що вона дивилася. Здавалося, немов завіса опустилася на її обличчя – щільне, непроникне, безнадійно глухе.

– Вибач! Мене трохи занесло. – Вона допила шоколад. – Мені не можна з тобою спілкуватися. Та і я для тебе погана компанія. І так уже добра не чекай.

– Це думка Арманди? – незворушно спитала я.

– Мені вже час іти, – немов караючись, вона знову притисла до грудей кулаки. – Мені вже час іти. – У її рисах знову проступило сум’яття, а опущені від страху куточки губ надавали обличчю вираз не надто розумний… Однак та розгнівана, обурена жінка, яка говорила зі мною хвилину тому, була зовсім не дурна. Що – кого – вона побачила, що так різко змінилася в обличчі? Ледь вона ступила за поріг шоколадні й, горблячись під поривами уявного ураганного вітру, покрокувала у своїх справах, я підійшла до вікна, проводжаючи її поглядом. До неї ніхто не підійшов. Ніхто, як мені здалося, навіть і не дивився в її бік. І тут я помітила Рейно. Він стояв біля входу в церкву, в арці. Поруч із ним – незнайомий мені лисіючий чоловік. Погляди обох прикуті до вітрини «Небесного мигдалю».

Рейно? Невже це він – джерело її страху? Від думки про те, що священик, можливо, намагається налаштувати Жозефіну проти мене, я відчула гостре роздратування. Пригадую, вона говорила про нього скоріше зі зневагою, ніж зі страхом. Співрозмовник Рейно – невисокий чоловік міцної статури. Закочені рукави його картатої сорочки оголюють лискучі червоні руки, маленькі інтелігентські окуляри мають безглуздий вигляд на великому м’ясистому обличчі. У всій його постаті помітна ворожість, спрямована невідомо на кого, і я нарешті впізнаю його. Я вже зустрічала його колись – з білою бородою, у червоному халаті. Він кидав солодощі в юрбу. На карнавалі. Санта-Клаус. Жбурляв цукерки в натовп з такою злістю, начебто сподівався вибити кому-небудь око. У цей момент біля вітрини зупинилася зграйка дітей. Чоловіків біля церкви я тепер не бачила, але, здається, розгадала причину поспішної втечі Жозефіни.

– Люсі, бачиш того чоловіка на площі? У червоній сорочці? Хто це?

Дівчинка скривилася. Її улюблені ласощі – мишки з білого шоколаду, п’ять штучок за десять франків. Я додала їй до паперового кулька ще дві.

– Ти ж знаєш його, правда?

Люсі киває.

– Месьє Мускат. Хазяїн кав’ярні. – Я знаю цей заклад – непоказне маленьке місце наприкінці вулиці Сітуайєн-Лібр. Зо п’ять металевих столиків на тротуарі під вицвілим навісом з емблемою оранжаду. Стара вивіска – «Кав’ярня “Республіка”».

Стискаючи в руці мішечок із солодощами, дівчинка відходить від прилавка, збираючись вискочити на вулицю, але потім, передумавши, знову повертається.

– А от які його улюблені ласощі, ви ніколи не здогадаєтеся, – заявляє вона. – Тому що він нічого не любить.

– У це важко повірити, – посміхаюсь я. – Кожна людина має щось любити.

Люсі замислилася.

– Ну, може, тільки те, що він забирає в інших, – лунко говорить вона й іде, махнувши мені на прощання через вітрину. – Перекажіть Анук, що після школи ми йдемо в Маро!

– Обов’язково.

Маро. Цікаво, чим приваблює їх цей район. Річка зі смердючими коричневими берегами. Вузькі вулички, по яких гуляє сміття. Оаза для дітей. Пласкі камінчики, які доладно скачуть по стоячій воді. Секрети, таємниці, мечі із ціпків, щити з листя ревеню. Воєнні дії в заростях ожини, тунелі, першопрохідники, бродячі собаки, чутки, викрадені скарби… Учора Анук повернулася зі школи, крокуючи якоюсь особливо бадьорою ходою, і одразу показала мені свій новий малюнок.

– Це я… – Постать в червоному комбінезоні зі скуйовдженим чорним волоссям. – Пантуфль… – На її плечі сидить, як папуга, кролик з нашорошеними вухами. – І Жанно. – Хлопчик у зеленому з простягненою рукою. Обоє посміхаються. Зважаючи на все, матерям – навіть матерям-учителькам – вхід у Маро заборонений. Анук повісила малюнок на стіну над пластиліновою фігуркою, яка дотепер сидить біля її ліжка.

– Пантуфль сказав мені, що робити. – Вона згребла його в обійми. У цім світлі я досить чітко бачу його. Він схожий на вусату дитину. Часом я запитую себе, може, мені слід якось заборонити їй цей самообман, але я знаю, що в мене не вистачить мужності приректи своє дитя на самотність. Можливо, якщо ми залишимося тут, Пантуфль згодом поступиться місцем більш реальним друзям.

– Я рада, що вам вдалося залишитися друзями, – кажу я, цілуючи її в кучеряву маківку. – Скажи Жанно, якщо хоче, нехай приходить сюди цими днями. Допоможете мені розібрати вітрину. Інших своїх приятелів і подруг теж можеш покликати.

– Пряниковий будиночок? – Її очі засяяли, як вода на сонці. – Ура! – У припливі радості вона затанцювала по кімнаті, мало не перекинула табурет, у довжелезному стрибку обігнула уявну перешкоду й кинулася на східці, перескакуючи одразу через три сходинки. – Пантуфлю, доганяй!

Пролунав гуркіт – бам-бам! Анук ляснула дверима об стіну. Мене, як завжди зненацька, накрила з головою хвиля любові до дочки. Моя маленька мандрівниця. Вічно в русі, жодної хвилини не мовчить.

Я налила собі ще одну чашку шоколаду й обернулася, почувши дзвінок біля дверей. Мені випало захопити його зненацька: він не контролює вираз свого обличчя – погляд, що оцінює, підборіддя випнуте вперед. Плечі розправлені, на лискучих оголених руках набрякли вени. Потім він посміхнувся – не тепло, одними вустами.

– Месьє Мускат, якщо не помиляюся? – Цікаво, що йому тут потрібно? Здається, він прийшов зовсім не у справах. Чоловік спідлоба розглядає виставлений товар, його погляд нишпорить по моєму обличчю, опускається до моїх грудей – один раз, другий.

– Що їй тут знадобилося? – наважився він, не підвищуючи голосу, і хитнув головою, немов від подиву. – Що, чорт забирай, їй може бути потрібно в цій крамниці? – Він показав на пакуночки із зацукрованим мигдалем вартістю п’ятдесят франків за пакетик. – Це, чи що, га? – звертається він до мене,