Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

Серед двох незнайомих мені чоловіків стояла Вергілія. Вона мружилася і тремтіла всім тілом від яскравого сонця, що її сліпило. Її очі, зазвичай такі впевнені, зараз шукали щось… або когось у цьому морі людських облич.

— Це ж не ваша підопічна, Іріс? — його гарячий подих торкнувся мого вуха, і слова прошепотів Деметрус, зловтішно, наче впиваючись моїм болем. — Тоді б мені довелося оновлювати наш договір.

Я завмерла й затримала подих. Не залежно від моїх дій чи слів, він вб’є її. Вибір був жорстокий: врятувати Вергілію, показавши зв’язок і поставивши під загрозу всіх інших у хащах, мою родину, мої спогади й минуле… чи дозволити їй померти, щоб захистити решту. Я не могла зрадити і їх.

Він здогадувався, хто вона й що для мене значить, але продовжував цю виставу для проявлення свого домінування, своєї переваги в цій грі.

Я проковтнула слину, намагаючись знайти необхідну силу для спокійного, байдужого тону.

— Звісно, ваша величність. Наша домовленість у силі.

Своїми ж словами я ніби підписала Вергілії смертний вирок.

— Мені приємно це чути, Іріс, — його гарячий подих торкнувся моєї шкіри, і холодне тремтіння пробігло вниз до самих пальців.

— Це була вона, — промовила Анрієта, її голос був низьким, сповненим стриманої люті, що бриніла, як натягнута струна. — Вона вбила моїх батьків. І вона мусить понести покарання за вбивство сотні дітей. І вчорашнього немовляти.

Вона хотіла цієї смерті для потвори і вбивці. Але для мене Вергілія була подругою, яка піклувалася про мене не дивлячись на свою жахливу сторону сутності.

Деметрус випрямився і подав рукою знак. Кат одразу смикнув за важіль, і дерев’яна підлога під її ногами зникла.

Я не відвела погляду. Дивилася, як її тіло пручалося, як воно судомилося в останній боротьбі, а обличчям текли сльози. А потім усе закінчилося.

Моя душа кричала.

Я хотіла повернутися до цього лицемірного покидька і стиснути його шию у своїх пальцях. Але стрималася. Мені плювати на себе, але інші. Заради них. Тільки заради них я стояла нерухомо, дозволяючи цій сцені спалювати мене зсередини.

***

Мене знову зачинили в кімнаті, відрізаючи від світу, залишаючи наодинці з болем. І це була наступна маніпуляція і тиск зі сторони Деметруса. Він хотів, щоб я варилася у своїх думках, як у котлі, і зламалася. Якщо він не може вбити мене фізично, він вирішив знищити морально, розчавити дух, перетворити на порожню оболонку.

Він був не першим, хто намагався. І їм це не вдалося. І колись він відповість за все. Як кожен із нас.

Першим, що я зробила, це зірвала із себе цю дурну сукню. Рвала її люто, з ричанням, поки це не перетворилося на незрозумілі шматки дорогої тканини, мокрі від сліз і, можливо, крові. Відкоркувала пляшку й пила, і пила. Пила, намагаючись втопити біль, гнів, безсилля і обличчя Вергілії.

Прихід ночі був благословінням. Темрява огорнула замок і сади, ховаючи його блиск, але даруючи мені прикриття, немов співучасниця. Одягнувшись і зав’язавши на обличчі чорну тканину з прорізами, я вирушила тим шляхом за вікном. У цей час вартові ніби зникли з поля зору, і мені навмисно дозволили пройти до західної стіни. Легкість, з якою я рухалася цього разу, була майже такою ж тривожною, як і труднощі вчора — це відчувалося як пастка або запрошення.

Я майже не відчувала холодного каменю під босими ногами, уперед підштовхувала мета, що обпалювала зсередини — дістатися до неї. Мусила встигнути до того, як прокляття покличе назад до замку, відібравши цю останню можливість.

Над площею нависла прониклива темрява, така чорна й тягуча, як смола. Ніби сама ніч зібралася тут, щоб свідчити й оплакувати те, що сталося.

А вони досі висіли там. Їх залишили на потіху й демонстрацію для інших.

Похмурі круки сиділи по боках, на жердинах шибениці, але трупів не торкалися. Лиш уважно крутили головами, вдивляючись у кожен мій рух. Їхні чорні, розумні очі блищали в темряві, як намистини, що стежать за дивною церемонією. І коли я підійшла ближче, вони навіть не підняли гвалт на мою постать.

Я дісталася до Вергілії, зрізала мотузку й обережно поклала її тіло на землю. Вона була холодною, немов мармур, але обличчя було таким… спокійним. Навіть радісним. Ніби остання мить принесла їй не біль, а довгоочікуване полегшення.

— Мені шкода, — прошепотіла я. — Вибач.

Я витягла з волосся троянду й зачепила її в темні пасма. Пригорнула її задерев’яніле тіло до грудей і тепер, не стримуючись, дозволила собі заплакати. Плач був тихий, судомний, але це був очищуючий дощ, що змивав напругу дня. Сльози текли під маскою стікаючи підборіддям на тканину сорочки, змішуючись із брудом і засохлою кров’ю.

***

Полум’я кидало в повітря яскраві іскри, які, як маленькі світлячки, згорали в сірості цього проклятого місця. Тріскіт і шипіння вогню були єдиним звуком у нічній тиші, поглинаючи стогони землі.

Це було останнє, що я могла зробити для неї. І для нас. Щоб усі могли попрощатися з Вергілією.

Усі мовчали. Ніхто не проронив ні слова. Ні доброго, ні поганого. Ми придали її вогню, вшановуючи її добру частину.