Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

Розділ 5

Теплий вітер лоскотав мою шкіру, здіймаючи в химерний танець моє довге волосся. Я сиділа на підвіконні, відчуваючи прохолоду полірованого каменю, попиваючи біле вино, яке було доволі непоганим після того з отрутою. Навіть смачним, чистим на смак.

Скоро мусила завітати Анрієта з моєю новою сукнею, у якій сьогодні буду супроводжувати короля на якомусь заході. Звісно, моєї думки чи бажання участі в подібних зібраннях ніхто не питав. Тому я намагалася заповнити вином це непорозуміння. При чому, у цьому мені не відмовляли, нові пляшки з’являлися просто так із самого початку дня. Ніхто не контролював кількість, ніби моє забуття було… дозволеним. Навіть заохочуваним.

Ранковий сад був тихим і спокійним. Тільки рівномірний, монотонний крок варти. Їхні шоломи іноді виблискували на сонці, коли вони підносили голову, щоби подивитися вгору, на принцесу, зачинену у вежі. Їм шалено пощастило, що їхній зір не діставав до мого прокляття, або їм не вдавалося підіймати голову так високо. Я б і не проти — трохи видовища, трохи паніки, щось на кшталт полуденних розваг.

Замок повільно, але вперто втягував мене у трясовину спогадів, які я воліла б закопати під фундаментом цієї проклятої вежі. Хоч на мить забути…

Двері тихо скрипнули, а потім до кімнати ніби ураган забігла Анрієта. Її дихання було швидким і нерівним.

— Пані Іріс, потрібно швидко збиратися. Вас уже очікує король, — простонала захекана дівчина.

— Який жах, — я зробила ще кілька ковтків вина. Я ж, звісно, нікуди не поспішала. Навіщо?

— Мене покарають за запізнення, — благаючи пробубоніла Анрієта.

Намагається давити на жалість? Але мені було все одно до її долі. Принаймні, так я думала.

Допивши келих, я підвелася.

Анрієта тримала в руках сукню, зшиту в королівських кольорах: глибокого, майже бордового червоного та чорного, що, звісно, не дуже підходило для теперішньої погоди. Мене тепер хочуть вбити палючим сонцем? Я б краще пішла в одній сорочці.

Через якийсь час я вже виглядала як справжня дама з королівського двору. Анрієта довго, терпляче возилася з моїми пасмами, намагаючись створити шедевр тутешньої моди. Але, на диво, мені сподобалося: усе волосся було зібрано й закручено на голові, а лиш кілька пасом спадало вниз. Це було відчуття… новизни. Неприємної, але новизни.

Анрієта, незважаючи на свою сліпоту, швидко і впевнено крокувала попереду, супроводжуючи до місця, де на мене чекав король. А вартові, глухо цокаючи своїми обладунками, безмовно йшли за моєю спиною. Так і хотілося зробити кілька кроків у бік і вистрибнути з вікна, аби не відчувати цього тиску. Тиску їхніх поглядів, тиску їхньої мовчазної присутності, тиску моєї нової, вимушеної ролі.

Мене провели в тронну залу, де зі сторони в сторону ходив Деметрус, напевно, зачекавшись на мою появу. Кроки його чоботів лунали в порожньому просторі величного залу, як відлік.

— Чому так…! — він підніс голову, і на мить замовк, його карі очі широко розкрилися від несподіванки, мимоволі збігаючи по мені зверху вниз. — Довго?

Але Деметрус швидко повернувся до своєї зверхності.

— Краса потребує багато часу, — з легкою, викличною усмішкою відповіла я.

— Ви, Іріс, змусили чекати не тільки мене, — хитро усміхнувся він. — Не змушуємо ж їх більше чекати.

Від такої раптової зміни серце всередині похололо. Що ж він надумав цього разу? Яке нове приниження чи пастку він приготував?

Ми пройшли до балкону, з якого відкривався вид на площу, на якій, напевно, зібралися всі городяни й не тільки. Площа була забита людьми, що шуміли, мов розбурхане море, їхні голоси зливалися в єдиний гул. Я одразу помітила п’єдестал, на якому височіла темна шибениця. Публічна страта від самого ранку? Чи це частина вистави, спеціально для мене?

Деметрус одразу розпочав тематичний монолог перед своїми підданими, які шуміли, викрикуючи на його слова. Їхній гамір наростав, підхоплюючи слова короля, перетворюючись на єдину потужну силу, що прагнула чогось.

—… Тоді нехай запанує справедливість! — вигукнув король, і його голос, посилений, прокотився над площею, мов грім.

Якесь дивне передчуття чогось неминучо поганого підняло волосся дибки. Не могла пояснити, із чим це було пов’язано. З тим холодним металом на душі, який з’явився в цій клітці, з тими лютими поглядами, спрямованими на мене, чи тим, що я не хотіла там знаходитись на показ і потіху цим людям, колись моїм підданим.

Вони ненавиділи мене. Звинувачували в біді, що огорнуло тоді королівство, і в смертях невинних людей, що потрапили під дію прокляття. А тепер за те, що я ще існувала і збирала під своїм крилом потвор, яких вони боялися і не розуміли. Їхня ненависть була відчутною, як фізичний удар, невидимий, але болісний.

До шибениці вивели три постаті з мішками на головах. Їх підвели ближче, і закинули мотузки на шиї. Над площею повисла напружена, гнітюча тиша, яка перервалася лише глухим стукотом чобіт і шепотом вітру.

Я міцно стиснула пальці. Кожний вдих обпалював легені гарячим повітрям. Під маскою стало нестерпно душно, наче повітря було рідким свинцем.

Одним швидким рухом обличчя ув’язнених були відкриті перед натовпом. А мої нігті вп’ялися в долоні до крові.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍