Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

Я завмерла. Помітивши, як поліровані обладунки блиснули у світлі місяця. Серце шалено закалатало в грудях, наче бій у барабани. Але вартовий навіть голову не підвів, ніби дивлячись сонно на землю під ногами.

«У цьому королівстві й муха не пролетить», — промайнула гірка думка, сповнена іронії.

Зробивши ще кілька кроків, я торкнулася рукою скла і вже хотіла вдарити, як підрамник тихо скрипнув, просунувся в середину. Я відчинила вікно далі, повільно, щоб не видати зайвих звуків — вартові ще були досить близько. Ледь тримаючись на замерзлих пальцях, я просунулася до кімнати, але гучний шурхіт змусив зупинитися.

— Кракозябра! — дикий, несамовитий крик пролунав із глибин кімнати. — Кракозябра!

Від раптовості такого повороту подій, я інстинктивно сахнулася назад. Ноги ковзнули по виступу. Під воплі, намагалася схопитися бодай за щось, але було пізно, і я полетіла донизу.

Тіло так і не торкнулося землі. Прокляття схопило мене й  у мить перемістило назад до замку, кинувши на колючий терн. Довгі, гострі шипи проткнули шкіру до крові. Біль був настільки раптовим, що я навіть не збагнула й зойкнути. Це здавалося покаранням за мою відсутність у хащах. Сподіваюся, наступного разу мене не скине в багнюку.

Та кімната здавалася не обжитою, устеленою білою тканиною. Невже я натрапила на місце горе-коханців? Тепер той шлях точно для мене зачинений.

— Твій політ певно було видно з королівської вежі, — її голос пролунав зовсім поруч, розрізаючи нічну тишу. — Тобі допомогти, чи ти збираєшся спати там?

— Будь твоя ласка… — пробурмотіла я, відчуваючи, як мерзну.

Анаїз схопила мене за плечі й легким для неї рухом витягла з колючого полону. Колись біла сорочка була розірвана й  у червоних плямах, ніби від нападу якогось звіра. Я ледь стояла на ногах, але відсахнулася від Анаїз.

— Я сама, — мій голос був хрипким і слабким. Кров текла з ран по шкірі як змії. Скоро все загоїться не залишив і сліду.

— Ти ледь на ногах стоїш. Дозволь…

— Ні, — хрипло заперечила я. — Я справлюся.

Анаїз схрестила руки на грудях, а її очі загорілися вогнем, що було добре помітно в цій темряві.

— Тут можеш не вдавати із себе зухвалу особу, Іріс. Що, гостювання в короля виявилося не таким… гостинним?

— Не зараз, Анаїз.

— А коли? — її голос став ще гнівнішим. — Ти тепер увесь час будеш проводити в розкішних умовах. Ти ж і гадки не маєш, що робити. Чи не так?

Я зітхнула.

— Добре. Говори, що в тебе на думці. — Я б воліла перенести цю розмову. Зараз хотілося одного: теплої купелі. І тиші. Тиші рідного дому.

— Ми не сиділи без діла, — голос Анаїз став діловим, сповненим прихованої гордості. 

— Я ж наказала не ходити на територію Троянд! — гнівно крикнула я, хапаючись рукою за шорстку кам’яну стіну, що виступала із землі. — Якщо б вас розкрили…

— Заспокойся, ми ж не дурні, — тон Анаїз став м’якшим, заспокійливим. — Деметрус дуже обережний і для свого оточення вибрав не проникних людей. Вони віддані йому і просто так тріпатися не стануть. Його замок — це не проникна фортеця із секретами.

Я провела рукою по обличчю. Чого я очікувала, що вони будуть сидіти й чекати?

— Добре… — пробурмотіла я, відчуваючи приплив полегшення попри фізичний біль.

— Ми всі хочемо допомогти, Іріс. Це не тільки твій дім. І наш теж, — голос Анаїз звучав щиро, без тіні колишнього гніву. — Дозволь допомогти тобі.

Вона протягнула руку. Я подивилася на її довгі, рівні пальчики й чорні кігті. І без вагань покла свою долоню у її. Тепло її руки здалося найщирішою обіцянкою у світі.