Аріда Демоніар - Я просто загадала бажання , Аріда Демоніар

9 глава — Той самий нахабний принц або прибери свої лапки від маминої квіточки

З9-1 Валерія 

  І треба ж мені було для повного щастя підковзнутися та ще й гепнутися на додачу  своїм улюбленим місцем для пошуку пригод прямісінько перед машиною. Яка саме марка, не скажу, але точно якась імпортна.

- Бовдури! Геть осліпли! Думаєте, як у вас дорога тачка, то й людей серед білого дня можна посеред дороги збивати?! — як говориться, кращий спосіб себе захистити — першою йти у наступ. Що, власне кажучи, я й зробила (при чому, навіть не дивлячись хто переді мною. А навіщо?), варто було вискочити з машини двом, не знаю наскільки, а для мене на той момент підозрілим типам. 

  Не знаю, чи то на них так краса моя «неземна» вплинула, а може й те, що я все ж таки розмовляю, проте вони просто стояли та мовчки втикали на мене, як на щось таке, що у природі не те що не може існувати, а й взагалі не повинно.

- І довго ти будеш мене роздивлятися? Чи може все-таки допоможеш? Хоча... Тобі ж напевне невідомо, що це таке, — обурливо (я все ж таки вирішила над ними змилостивитися й поглянути, хто це там вирішив осмілитися порушити мій «неочікуваний релакс» посеред дороги) звертаюся до молодшого за віком чоловіка, обличчя якого здалося мені знайомим. От тільки, хоч катуйте, але ніяк не можу пригадати кого саме він мені нагадує, — Чи може ви хочете проїхатися по мені пару раз, а потім прикопати під ялинкою? — продовжую говорити тим часом  далі. Ну не мовчати ж мені?

- Та ні, тобі пощастило, ми сьогодні дуже добрі, — нахабно промовив він й різко поставив мене на ноги, — А якщо вже настільки набридло жити, то краще пошукай для цього якогось іншого придурка на машині й кидайся йому під колеса.

- А може я саме під цю і хотіла кинутися?! — не витримую врешті-решт. Це ж треба таке придумати! Ні, я розумію, що у мене зараз ситуація нічим не краща за всесвітній потоп, але щоб через це...

- Михайле Борисовичу, — старший чоловік зрештою не витримав і, підійшовши до нас, вирішив вклинитися у нашу словесну дуель, — даруйте, але ми не можемо затримуватися. Та й, — він поглянув на мене так, ніби оцінював якого масштабу загрозу я можу нести його босу, — все ж обійшлося. Адже так? — і поглянув на мене, як отой кіт з мультика про Шрека.

- Тобто, — подивилася спершу на одного, а потім повільно перевела погляд на іншого, — те, що ви мало не відправили мене у подорож на той світ, це по вашому означає, що все обійшлося? — хто б там що не говорив, а пляшка випитого просеко придає неймовірну сміливість у подібній ситуації. Не знаю, як кому, а мені точно, — І відпусти мене, вчепився як отой реп'ях до штанів.

- А якщо я не хочу, — продовжуючи мене тримати, нахабно відповів той самий Михайло Борисович. Про себе я вже встигла відмітити, що його звати точнісінько як і мого нового боса. А найцікавішим у цьому було те, що син моєї хрещеної також Мишко та ще й Борисович, як не дивно, — Ми ще встигнемо, — це вже він тому чоловікові сказав, — а поки... — і так прискіпливо на мене почав дивитися, що я навіть протверезіла трішки (у всякому разі мені так здалося). Бо якось відразу  стало ніяково, — розберемося з нею.

  «Ну все, Лєрка, дотринділася. От зараз закинуть тебе у багажник, завезуть у ліс і таки дійсно під якимось деревом у сніг закопають. Може й під ялинкою навіть. А там, пригріє сонечко, почне танути сніг і зійдеш ти як ота перша весняна квіточка поміж підсніжників з пролісками», — від таких думок якось прохолодно на душі стало.

- Не треба зі мною розбиратися, — промовила похапцем, — Їдьте, куди вам там потрібно. Я в порядку. Все добре, — намагаюся вирватися з його обіймів та вдруге падаю, потягнувши за собою цього «маніяка».

- На відміну від тебе, — схоже, що він не збирається з мене злізати, — я думаю інакше.

- Мені байдуже, — я відчувала себе тим самим неправильним кроликом, якому зовсім випадково «пощастило» натрапити на удава, — що ти там думаєш, — ледь чутно прошепотіла останні слова, відчуваючи, що тону у темно-сірих озерах його очей. Який же до біса знайомий погляд. За своє життя я знала лише одну людину з подібним кольором очей.

- Та невже? — від його посмішки серце було готове вискочити з грудей й втікати якомога далі, не озираючись.

 «Каюк, тобі Лєрка. Все, приїхали», — і, як на зло, ніяких тобі, як там хтось розповідав чи описував, спогадів усього життя, що кадрами проносяться перед очима. Хіба що тільки сніг падає. Великий такий, гарний. Не втрималася, схлипнула, що, можливо, востаннє у своєму житті бачу подібну красу. Зурочила мене баба Любка. Точно зурочила.

- Гей, мала, ти чого? — я навіть не помітила, як вже знову стояла на своїх двох та ще й в обіймах цього нахаби й, вткнувшись у його пальто, чимдуж розревілася, — Тобі погано?

- Мене хлопець ки... нув! — і якого мені дива  вирішив згадатися Вовка? Сама не розумію.

- Михайле Борисовичу.

- Потім, зачекають.

- З роботи вигнали-и-и! — продовжую давати безплатний концерт, стараюся з усіх  сил, як тільки можу. А що? Може оно буде пробігати повз якийсь там режисер чи продюсер і... бац! Уже й кінозірка готова, а там гляди й до Голлівуду доберуся, — Новий шеф, козел рідкісни-и-ий! Я... Я додому не можу поїхати-и-и! У мене хлопця немає! Сказали, що без пари немає чого приїжджати-и-и! — насправді, мене б і так прийняли.

 

9-2 Арсен 

 Вирішивши на якусь мить спершу, що Цісаренко просто прикидається ніби вона мене не впізнала, я вже зовсім скоро переконався у зворотному. Але ж не міг я настільки сильно змінитися. Хоча, якщо взяти до уваги ледь відчутний аромат парфумів «Перегаріус», що окутував її легким шлейфом, то немає чому дивуватися. І відчув я його саме у ту мить, коли вона падаючи ще й мене за собою примудрилася потягнути.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍