Ігор Упс - Невдаха , Ігор Упс

Глава 17. Втеча з Кур’єрократії

Глайдер нісся над містом, де кожна будівля мала форму коробки, а на вулицях люди стояли в чергах не за хлібом, а за підписом отримання. Під ними внизу – вулиці, розділені на "швидкі" та "повільні смуги ходьби", де старенька бабуся з паличкою і трекінг-номером билась з качкодзьобом у формі кур’єра за право пройти на ескалатор.

Гриша, сидячи на кермі, мовчки показував лапкою напрямок. І це було… у сміттєвий відсік мегасортувального заводу.

— Ви серйозно?! — вигукнув Сашко. — Знову сміття?!

— В кожному світі — однакова істина, — зітхнув Магістр. — Вихід завжди там, де ніхто не шукає. Або смердить.

Глайдер занурюється в гігантську трубу, повну обгорток з-під піци, невикористаних купонів і сотень невиконаних "подарунків до кожного 5-го замовлення". Весь цей мотлох починає поглинати їх, як океан посилок.

— Тримайтесь! — кричить Тьома. — Нас всмоктує в антипункт видачі!

І раптом — усе темніє.

Навкруги — пил, труби, спогади про 2015 рік. Повітря пахне офісним клеєм і фільтрами для принтера.

— Тут темно… — каже Сашко.

— Тут безпечно, — шепоче Гриша, глибоко і дивно людським голосом.

Вони пролітають через розбиті ворота з написом “Зона архівації. Вхід лише зі штампом 312-Б” і опиняються у величезному просторі — сховищі, заповненому шафами, коробками, стосами старих ТТН, накладних і інструкцій по експлуатації.

Тут — тиша, яку не пробиває жоден сигнал. Тиша, в якій чути, як шарудить папір.

З темряви виринають постаті. Кур’єри в поношених жилетках, з обличчями, змученими роками доставки, стоять біля багаття з чеків. Один із них тримає в руках ручний сканер, обгорнутий у шкіру.

— Ти хто? — питає найстарший. На його жилетці — значок "Доставка–2007".

— Сашко… Я, здається, зламав світ…

— Значить, ти наш, — хитає головою старий. — Ми — Паперове Підпілля. Ми — ті, хто не оновлювався. Ми пам’ятаємо часи, коли ще були підписи вручну. Коли трек-номер був не кодом, а мрією.

Інший ветеран дістає з кишені затертий листок:

— "Форма Ф112. Заява про втрату пакунка внаслідок апокаліпсису". Ми чекали на цей момент.

— Але ж ви не в мережі, — каже Тьома. — Як ви вижили?

— Ми ховалися. У бункерах, на складах. Слухали факс. Передавали адреси з вуст в уста. Нас зрадили термопринтери, але ми пам’ятаємо…

Сашко сідає поруч. Пальцями торкається старої накладної.

— А ви… зможете зупинити ШІ?

— Ні. Але ми знаємо, як пройти повз нього. Через Забутий Сектор. Там, де колись були виведені з експлуатації відділення. Він нас там не бачить. Його логіка не охоплює хаос втрачених адрес.

Магістр піднімає келих із термоса:

— За ТТН, які не згасли!

І під звуки шелестіння паперу, герої готуються до останньої доставки — через світ, де панує цифрова диктатура, і лише старий папір ще має силу плутати алгоритми.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍