Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

— Знищимо? — Лео був вражений. — У вас є бронзовий дракон у натуральну величину, і ви хочете його знищити?

— Він дихає вогнем, — почала пояснювати Нісса. — Смертоносний і некерований.

— Проте це дракон! Це ж такий відпад! Хіба ви не можете спробувати поговорити з ним, утихомирити?

— Ми намагалися. Джейк Мейсон намагався. Ти бачив, що з того вийшло.

Лео згадав Джейка, замотаного бинтами, що лежить на самоті у своєму ліжку.

— І все ж...

— У нас немає вибору. — Нісса повернулася до інших дівчат. — Спробуймо більше пасток у лісі... тут, тут і тут. Наживка — тридцятивідсоткове моторне мастило.

— Дракон його п’є? — запитав Лео.

— Еге, — з жалем зітхнула Нісса. — Він так любив ласувати мастилом, приправленим соусом табаско[14], перед сном. Якщо він ускочить у пастку, ми нападемо з кислотними розпилювачами — вони потрібні, щоб розчинити його панцир. А потім візьмемо металорізи і... і закінчимо справу.

Усі спохмурніли ще більш. Лео зрозумів, що вони теж не хочуть убивати дракона.

— Народе, — сказав він. — Має бути інший вихід.

Нісса, здавалося, сумнівалась у цьому, проте декілька інших таборян відірвалися від роботи й підтягнулися послухати розмову.

— Наприклад? — запитав один з них. — Ця штука дихає вогнем. Ми навіть близько дістатися не можемо.

«Вогонь», — подумав Лео. Ох, матінко рідна, які речі він міг би розповісти їм про вогонь... Але він мусить бути обережним, навіть якщо вони його брати та сестри. Особливо якщо він повинен з ними жити.

— Ну... — він завагався. — Гефест — бог вогню, так? Отже, хіба ви не мусите мати типу вогнестійкість чи щось подібне?

Ніхто не відреагував так, ніби Лео сказав дурницю, що було полегшенням, проте Нісса похмуро похитала головою.

— Це здібність циклопів, Лео! Діти Гефеста... у нас вправні руки. На цьому все. Ми будівельники, столяри, збройні майстри... і таке інше.

Лео поникнув.

— Оце так...

Хлопець позаду промовив:

— Ну, у далекому минулому...

— Гаразд, гаразд, — поступилася Нісса. — У далекому минулому деякі діти Гефеста народжувались із владою над вогнем. Але ця здібність була дуже, дуже рідкісною. І завжди небезпечною. Такі напівбоги не народжувалися століттями. А останній...

Вона поглядом звернулася по допомогу до одного з підлітків.

— Тисяча шістсот шістдесят шостий рік, — сказала дівчина. — Хлопець на ім’я Томас Фейнор. Він улаштував Велику лондонську пожежу, знищив майже ціле місто.

— Ага, — погодилась Нісса. — Коли з’являється така дитина Гефеста, це зазвичай передує якійсь катастрофі. А нам достатньо катастроф.

Лео намагався не виказувати своїх почуттів, але це давалося важко.

— Гадаю, я вас зрозумів. І все ж шкода. Якщо б ви були вогнестійкими, то могли би близько підібратися до дракона.

— Тоді він би вбив нас своїми пазурами та іклами, — сказала Нісса. — Або просто розчавив. Ні, ми маємо його знищити. Повір мені, коли б хтось міг знайти інший вихід...

Вона не договорила, але Лео її зрозумів. Це було велике випробовування для будиночка. Якщо вони зможуть зробити те, що було під силу тільки Бекендорфу, якщо зможуть подолати дракона, не вбиваючи його, можливо, тоді прокляття спаде. Але свіжих ідей вони не мали. І тепер будь-який таборянин, який збагне, як це зробити, стане героєм.

Здалеку пролунав горн. Таборяни почали складати інструменти й винаходи. Лео не помічав час, а коли глянув у вікно, побачив, що сонце вже сідає. Синдром порушення уваги інколи давався взнаки. Якщо йому було нудно, п’ятдесят хвилин у класі здавалися шістьма годинами. Якщо його щось цікавило, наприклад екскурсія табором напівбогів, години вислизали, і день кінчався.

— Вечеря, — промовила Нісса. — Ходімо, Лео!

— У павільйон для трапези, так? — запитав він.

Вона кивнула.

— Ідіть уперед, народе, — сказав Лео. — Дасте мені... хвилинку?

Нісса завагалася. Але потім вираз її обличчя пом’якшав.

— Авжеж. Усе це нелегко збагнути. Пам’ятаю свій перший день. Приходь, коли будеш готовий. Тільки нічого не чіпай. Ледве не кожна річ тут може тебе вбити, якщо не будеш обережним.

— Не чіпатиму, — пообіцяв Лео.

Його сусіди по будиночку вийшли з кузні. Лео залишився на самоті зі звуками ковальських міхів і водяних коліс, клацанням і стрекотанням маленьких механізмів.

Він припав очима до мапи — до точок, у яких його новоявлені родичі планували встановити пастки на дракона. Це неправильно. Зовсім неправильно.

«Дуже рідкісна, — подумав Лео. — І завжди небезпечна». Він простягнув перед собою руку й поглянув на пальці. Довгі й тонкі, не мозолисті, як в інших дітей Гефеста. Лео ніколи не був крупним або сильним підлітком. У суворих районах, суворих школах, суворих дитячих будинках він уцілів завдяки своєму мозку. Він був класним клоуном, придворним блазнем, тому що рано збагнув — якщо викидати жарти й удавати, що ти не наляканий, то, швидше за все, тебе не відлупцюють. Навіть найкрутіші малолітні бандити будуть тебе терпіти, тримати поруч задля сміху. До того ж гумор — чудовий спосіб приховати біль. А якщо й це не спрацьовувало, завжди залишався план «Б». Утікати. Знову й знову.

Ще був план «В», проте він пообіцяв собі ніколи більше його не здійснювати.

А зараз Лео так і кортіло спробувати те, чого він не робив з часів маминої загибелі.

Він витягнув пальці. Вони затремтіли, наче пробуджувалися від сну. Їх пронизало голками. А потім спалахнуло полум’я — яскраво-червоні вихри вогню танцювали в його долоні.

VII ДЖЕЙСОН

Тільки-но Джейсон побачив будинок, він зрозумів, що йому кінець.

— От ми й прийшли! — весело промовила Дрю. — Великий Будинок, штаб-квартира табору.

Будинок не виглядав загрозливо. Звичайний чотириповерховий маєток, світло-блакитний з білими смугами. Крісла, картярський стіл і порожній інвалідний візок на просторій веранді. Музичні підвіски, що перетворювалися з німф на дерева під час обертання. Джейсон міг уявити, як сюди приїжджають на літній відпочинок люди похилого віку, сидять на веранді та дивляться на захід сонця, потягуючи сік.