Верона Дарк - Кохання з ароматом кави , Верона Дарк

Розділ 17 — Таємна зустріч у саду

Весільне святкування продовжувалося, і весь зал був наповнений радісними вигуками, сміхом гостей і святковими тостами. Але серед усієї цієї метушні, одна людина залишилася непоміченою для більшості — Ельма.

Вона прийшла на весілля, захищаючи свою таємницю. Одягнена в просту чорну сукню та хустку, що прикривала її волосся, вона злегка сховалася серед гостей. Тільки Керем міг її впізнати — цей погляд, ця постава, яку він так добре знав. Вона стояла в тіні, осторонь від усіх, її погляд спостерігав за Керемом, що стояв серед гостей, безжально усміхаючись і вітаннями обмінюючись з Ясмін.

Але Керем не був схильний залишати це просто так. Він помітив її погляд, її рухи серед людей і зрозумів — це вона. І хоча весільний день був заповнений для нього обов'язками і масками, він не міг ігнорувати того, кого кохав. Він тихо підійшов до Ельми, обережно взяв її за руку і повів до саду, де не було людей, де тиша давала можливість для справжніх почуттів.

Там, серед квітучих дерев і тіней, Керем зупинився і, не кажучи ні слова, притягнув її до себе, поцілувавши, як ніколи раніше. Їхні губи зустрілися з таким жаром, ніби вони не розлучалися.

Ельма, спочатку здивована, глибоко зітхнула, закривши очі. Вона відчула всі його емоції, відчула цей біль, цю жагу. Керем відсторонився на мить, але його голос був тихим і твердим.

— Я не можу бути з Ясмін, — сказав він, намагаючись тримати себе в руках. — Цей шлюб — лише формальність, я не хочу його. Я кохаю тебе, Ельмо. Тільки тебе.

Ельма, дивлячись йому в очі, відчула все, що вона прагнула почути. Її серце наповнилося тими ж почуттями, що вона ховала в собі всі ці місяці. Вона знала, що, незважаючи на все, він був її. І цього було достатньо.

— Я тебе вибачаю, — прошепотіла вона, її рука потягнулася до його обличчя. — Я завжди тебе любила.

Вони обійнялися знову, і їхні поцілунки стали ще пристраснішими. Усі сумніви, усе, що стояло між ними, стало неважливим. Вони були разом, хоча й під маскою, хоча й у ці хвилини самотності.

Цілувалися довго, забувши про весілля, забувши про всіх, хто їх оточував. Вони знали тільки одне — це момент, коли вони мали бути разом, і нічого більше не мало значення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍