Метьюз Джейсон - Червоний горобець

Холодну війну, це вже в минулому. В кімнаті запала тиша. Підвівся інший однокласник, його очі блищали. «Звісно ж, Росія не програла Холодну війну, — сказав він. — Війна не закінчилася». Домініка дивилась, як червоні літери піднімаються до стелі. Гарні слова, сильні слова. Цікаво. Холодна війна не закінчилася.

***

Незабаром Домініку відділили від решти класу. Вона не потребувала допомоги у вивченні іноземних мов, позаяк сама могла викладати розмовну англійську чи французьку. Тож вона пропустила наступний етап. Інструктори помітили її потенціал, передали інформацію керівництву АВР, звідти, натомість, зателефонували до Ясенєва і попросили дозволу Центру допустити Домініку Єгорову — небогу першого заступника директора — до практичної, або ж оперативної фази навчання. Вона могла стати рідкісною кандидаткою, яка пройшла підготовку СВР як оперуповноважена. Не було жодних затримок. Центр уже давно надав необхідні дозволи.

Її допустили до оперативної підготовки, до «реальної сталі», до Гри: вона перейшла в особливу фазу, останню стадію лялечки, перш ніж вилетіти у світ, щоб служити Батьківщині. Час минав непомітно для неї. Здавалося, пори року змінювалися, а вона й не знала. Уроки, лекції, лабораторії, співбесіди налетіли в запаморочливому потоці днів.

Почалося все з безглуздих предметів. Саботаж, вибухові речовини, інфільтрація, усьому цьому почали навчати ще при Сталіні, коли війська вермахту оточили Москву. Потім з’явилося більше практичних занять, справжня робота. Вона вигадувала легенди, шифрувалася, ховала сліди, прокладала маршрути для виявлення ворожого спостереження на вулиці, знаходила сховки, передавала секретні повідомлення, знаходила явки, місця зустрічей, проводила зустрічі з агентами, будувала підходи до вербування. Вона практикувалась у маскуванні та роботі з цифровими комунікаціями, вивчала сигнали й таємні склади зброї. Те, як вона запам’ятовувала деталі, як учила все, приголомшувало.

Інструкторів з рукопашного бою вражали її сила та рівновага. Їх дещо тривожила її постійна напруженість і те, як вона відмовлялась лишатися на підлозі після кидків. Усі чули про інцидент у «лісі», тож чоловіки в класі пильно стежили за її руками та колінами й захищали свою матню, ставши з нею у спарингу. Вона бачила їхні обличчя, бачила зелене дихання їхньої незгоди та страху, доки вони сопли й бурчали в залі. Ніхто добровільно до неї не підходив.

Практичні уроки продовжувались. Її привозили в центр Москви, на вулиці, які слугували живими аудиторіями для відточення основ конспірації, вивчених у брудних кабінетах побіля Ясенєва. Інструкторами з вуличної конспірації ставали старі шпигуни, декому з яких було за сімдесят, і вони вийшли на пенсію десятиліття тому.

Чим складнішими були вправи, тим важче їм було встигати за Домінікою. Вони дивились, як пружні ноги балерини без упину крокують мерехтливими московськими тротуарами. Ледь помітна неприємна кульгавість після гіпсу зникла. Вона була налаштована на успіх. Її обличчя блищало від поту, а сорочка змокла й потемніла між грудьми та біля ребер.

На вулиці їй допомагали кольори. Сині та зелені тони команд у вантажівках для стеження допомагали помічати їх серед натовпів на широких бульварах. Вона водила команди спостереження за носа, ретельно прораховувала час для входу чи виходу з людних платформ метро, зустрічалася з навчальними агентами на брудних сходових майданчиках опівночі, контролювала зустрічі, читала їхні думки. Старигани кривили обличчя й бубоніли: «Фанатичка». А вона сміялася з них, красуня з акуратно зібраним на потилиці волоссям, рівними плечима, вона потайки бачила кольори їхнього захеканого схвалення. Годі вам, старі динозаври. Ці грубі старигани в душі любили її, і вона це знала.

Старезні інструктори мали навчити її, за яких умов доведеться працювати закордоном, чого очікувати на вулиці, як проводити операції в іноземних столицях. «Дурість», — думала Домініка. Яка дурість, що ці старигани, які востаннє були за кордоном ще коли Брежнєв вводив війська в Афганістан, казали їй, чого очікувати на вулицях сучасного Лондона, Нью-Йорка чи Пекіна.

Їй вистачило нахабства обмовитися про таку невідповідність координатору курсу, який наказав їй закрити рота й повідомив про її міркування керівництву. Вона почервоніла від того, яким тоном із нею розмовляють, та розвернулася, розгнівавшись на саму себе. Вона вчилася.

Доки її оцінювали, Домініка взялася за курс психології збору розвідданих, розуміння людської мотивації та виявлення слабких місць. Інструктор на ймення Михайло казав: «Відкривати людський конверт». Це був сорокап’ятирічний психолог СВР із Центру, Домініка була його єдиною студенткою. Він водив її Москвою, і вони разом роздивлялися людей, стежили за їхньою взаємодією. Домініка не розповіла йому про кольори, адже мати ще в дитинстві змусила її заприсягтися ніколи про це не згадувати.

— Звідки, на Бога, тобі це про нього відомо? — спитав Михайло, коли Домініка прошепотіла, що чоловік, який сидить на сусідній лавці в парку, чекає на жінку.

— Просто так здається, — відповіла вона, не пояснивши, що цвітіння пристрасно-пурпурового кольору навколо цього чоловіка спалахнуло, щойно з-за рогу з’явилася жінка. Михайло засміявся і здивовано поглянув, коли її слова виявилися правдою.

Доки Домініка все більше зосереджувалась на цих практичних заняттях, її відточена інтуїція підказувала, що вона має вплив на Михайла. Попри те що він із самого початку поводився як суворий інструктор з Управління Т, вона помічала, як він дивиться на її волосся чи крадькома кидає погляди на її тіло. Вона подумки рахувала, скільки разів він навмисно на неї натикався, чи торкався її плеча, чи клав руку на талію, коли вони заходили у двері. Він випромінював бажання, над його головою та плечима витав темно-малиновий туман.

Вона знала, який чай він любить чи коли йому треба подати окуляри, щоб почитати меню, відчувала його пульс, коли він міцно притискався до неї в заповненому вагоні метро. Вона помічала, як він крадькома дивиться на її нігті, не вкриті лаком, чи як стежить, коли вона знімає туфлю за столиком у кафе.

Спати з ним було дуже ризиковано. Він був інструктором, а на додачу ще й психологом, відповідальним за оцінку її особистості та придатності до служби. Та все ж вона знала, що він мовчатиме, знала, який вплив має на нього, а сама думка про секс, про порушення суворого правила під час підготовки, неабияк збуджувала, куди більше, ніж фізичне задоволення.

Якого було чимало. По обіді, після вуличних занять, вони опинилися у квартирі Михайла, де він жив із батьками та братом, удома нікого не було. Ковдра з його ліжка лежала на підлозі, стегна Домініки тремтіли, волосся обрамляло обличчя, доки вона сідлала його, відчуваючи, як імпульси підіймаються її спиною й опускаються до пальців на ногах, особливо на тій, що колись була зламана. Вона знала, чого хоче, її таємним «я» останнім часом нехтували в школі, на підготовці, в казармі. Вона заманила його в пастку — хто кого проштрикував? — і силою вклала на підлогу, беручи, що хоче й коли хоче. Буде час і для ніжності, воркування й зітхання, але пізніше. А зараз її очі були напівзаплющені, вона зосереджено перетворювала всезростаючий натиск, сильніше, сильніше — давай! ну ж бо! — на раптовий прилив задоволення. Надто чутливий, щоб продовжувати, надто солодкий, щоб зупинятись. В її очах прояснилось, і вона прибрала волосся з обличчя, відчуваючи останні імпульси в стегнах та пальцях ніг. Михайло мовчки лежав під нею, широко