Метьюз Джейсон - Червоний горобець

АВР, але ветерани просто називали її сто першою школою. Головний кампус десятиліттями розташовувався на північ від Москви, біля села Челобитєво. На час, коли школа стала АВР, її модернізували, оптимізували навчальний план, лібералізували критерії вступу. Кампус переїхав на розчищену галявину в густому лісі на схід від міста, на двадцять п’ятому кілометрі Горьківського шосе. Тому тепер його називали «двадцять п’ятим кілометром» або просто «лісом».

У перші тижні, повні хвилювань та настороженості, Домініку, єдину жінку, а також дюжину її однокласників возили Москвою та околицями в торохкотливих автобусах ПАЗ із затемненими вікнами. Вони заїжджали крізь автоматичні металеві ворота в безіменні місця, оточені стінами, зареєстровані як лабораторії, науково-дослідні центри чи піонерські молодіжні табори. Ці дні були наповнені лекціями про історію Служби, Росії, Холодної війни та Радянського Союзу.

У той час як головною вимогою під час прийому в колишні школи КГБ була вірність Комуністичній партії, сучасна СВР вимагала від своїх слухачів абсолютної відданості Російській Федерації та зобов’язання захищати її від ворогів, як у самій країні, так і за її межами.

На початковому етапі ідеологічної підготовки стажерів оцінювали не лише за їхніми вміннями, але й за тим, що в старому КГБ назвали б «політичною надійністю». Домініка бездоганно справлялася як з усними, так і письмовими завданнями. В ній відчувалася внутрішня незалежність, нетерпимість до перевірених часом формулювань та диктатів. Інструктор писав, що, перш ніж відповісти на запитання, кадет Єгорова якусь секунду вагається, ніби обмірковуючи, варто відповідати чи ні, а тоді неодмінно дає точну і правильну відповідь.

Домініка знала, що від неї хочуть чути. Гасла в книжках та на дошці були калейдоскопом кольорів, їх легко було класифікувати та запам’ятовувати. Догмати обов’язку, вірності й захисту країни. Вона мала стати членом російської еліти, вчорашніх щита та меча, сьогоднішніх земної кулі й зірки. Її юнацький світогляд колись нажахав її вільнодумного батька — тепер вона це розуміла і, подорослішавши, вже не сприймала ідеологію так, як колись. Тим не менш, вона прагнула проявити себе з найкращого боку.

Початок другого навчального блоку. Уроки повністю перемістилися в кампус на двадцять п’ятому кілометрі, де скупчення довгих низьких будівель з черепичними дахами оточене соснами та березами. Охайні газони розділяли корпуси, гравієві доріжки вели до спортивних майданчиків за будівлями. Кампус починався за кілометр від Горьківського шосе в чотири смуги, ховаючись за високим дерев’яним парканом, пофарбованим в зелене, щоб зливався з деревами. За цим «лісовим парканом» за три кілометри вглиб лісу розтяглися два додаткові ряди залізобетонної огорожі, між якими вільно бігали чорні бельгійські вівчарки. Тих собак можна було роздивитися з вікон маленьких аудиторій, а з кімнат двоповерхових казарм студентам було чути, як вони хекають уночі.

Вона була єдиною жінкою в гуртожитку, тому їй виділили окрему кімнату в кінці коридору, однак ванну та душову доводилося ділити з дванадцятьма чоловіками, тож мусила використовувати безлюдні години зрання та пізно ввечері. Більшість її однокласників були досить мирні. Це були привілейовані сини шанованих родин, хлопці зі зв’язками в Думі, або в Збройних силах, чи Кремлі. Деякі були здібними, дуже здібними, інші навпаки. Було кілька сміливців, що звикли завжди отримувати бажане і які, дивлячись на постать за завісою в душі, були готові ризикнути всім заради траху.

Якось пізно увечері вона потягнулася по свій рушник, який висів на гачку за душовою кабіною у ванній кімнаті. Рушника не було. Раптом кістлявий однокласник з рудуватим волоссям, гевал з Новосибірська, зайшов до кабінки, став у неї за спиною, поклавши руки їй на талію. Вона встигла зрозуміти, що він голий, коли хлопець притиснув її обличчям до стіни та схопив за вологе волосся. Він шепотів, та вона не розуміла, що саме; вона не бачила кольорів. Він сильніше притиснув її, рука ковзнула з талії до грудей. Доки він її стискав, вона думала, чи відчуває він її серцебиття, чи чує її дихання. Її щока була притиснута до білих плиток кабіни, і вона відчувала, як вони змінюються, мов призми під сонячним промінням, стаючи темно-червоними.

Тридюймова конічна ручка крану холодної води завжди хиталася, тож Домініка посмикала її, зрештою відірвавши. Вона обернулася, мокра, важко дихаючи, щоб поглянути йому в очі, її груди впиралися в нього. «Стій, зачекай секунду», — мовила вона хрипло. Він посміхнувся, а Домініка встромила гострий кінець ручки йому в ліве око, прибивши кулаком, і її поглинув блювотно-зелений крик болю й жаху, а він сповз стіною на підлогу, хапаючись за обличчя, підібгавши коліна. «Стій, — повторила вона, глянувши на нього, — я ж просила тебе почекати секунду».

Спроба зґвалтування і виправдана самооборона. Таким було рішення таємної наглядової ради АВР, в автобусах Новосибірська з’явився одноокий кондуктор, а Домініку рада рекомендувала відрахувати з академії. Вона сказала, що не зробила нічого такого, що б спровокувало інцидент, а члени ради — жінка й два чоловіки — підвели на неї свої безпристрасні погляди. З нею знову вчинять так само. Балетна школа, Устинов, тепер АВР, тож Домініка сказала членам ради, що подасть офіційну скаргу. Кому їй скаржитись? Але чутки про інцидент долетіли до Ясенєва, і заступник директора Єгоров вилаявся по телефону такими страшними словами, що Домініка побачила, як із трубки вилітає коричнева патока, і їй повідомили, що вирішено дати їй ще один шанс, випробувальний термін. Відтоді решта класу її ігнорувала, уникала несамовитої, що з неймовірно прямою спиною та ледь помітним кульганням гуляє лісом між будівлями.

***

Початок третього блоку АВР. Їх збирали в аудиторіях із пластиковими стільцями, звукоізоляційною плиткою на стінах та громіздкими проекторами під стелею. Між склом подвійних віконних панелей купками лежали мертві мухи. Тепер настав час інструктажу зі світової економіки, енергетики, політики, країн третього світу, міжнародних відносин і «глобальних проблем». А також Америки. Попри те, що Сполучені Штати більше не називали ворогом номер один, вони все ще лишались головним конкурентом. Це було єдине, що Росія могла робити, аби підтримувати паритет наддержави. Цих лекцій студенти чекали особливо.

Американці приймали їх за належне, вони ігнорували Росію, намагались маніпулювати нею. Вашингтон втручався в нещодавні вибори, хоч, на щастя, і безрезультатно. Америка підтримувала російських дисидентів і заохочувала підривну діяльність у цей делікатний період російського відродження. Американські військові сили кидали виклик російському суверенітету від Балтики до Японського моря. Нещодавня політика «перезавантаження» була образою, нічого не потрібно було перезавантажувати. Все було просто — Росію треба поважати, Батьківщину треба поважати. Що ж, якщо, будучи агентом СВР, Домініка коли-небудь познайомиться з американцем, вона точно доведе йому, що Росію треба поважати.

Іронія в тому, що Америка занепадає, як казали викладачі. Це вже не великі й могутні США. Перевантажена війнами, потерпаючи економічно, так звана «батьківщина рівності» розвалюється під натиском класової боротьби та отруйної політики суперечливих ідеологій. І дурноголові американці все ще не усвідомлюють, що незабаром Росія знадобиться їм, щоб спинити галоп Китаю, Росія знадобиться, як союзниця в майбутній війні.

Та якщо американці вирішать протистояти Росії, вважаючи її слабкою і кволою, вони дуже здивуються. Один зі студентів у класі не погодився. Він висловив думку, що вчорашні поняття «Сходу та Заходу» застаріли. Крім того, Росія програла