Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

Я втомилася мріяти, відчуваючи як думки поїдають мене зсередини, тому я підійшла впритул до Анто і притягнула його у свої палкі обійми.»

Мої друзі повернулись, але мій стан не змінився. Тільки у вухах тепер красувавалися навушники.

«Мы срываемся с петель, 

Хоть хотелось повеситься.

Твое имя на руке

Перекрыто порезами.

Ты мешаешь мне подняться,

Как и виски с таблетками.

Ты — мои вены,

Ты — моё...»

Я сиділа, попиваючи пиво, яке вже можу сама собі дозволити, адже від сьогодні повнолітня. Розмову своїх друзів практично не чула, адже була досі у своїх думках, який на цей раз вирішила перетворити у вірш:

«І в одну мить всі спогади, наче не блюдці,
І наш Каскад, перерви, перекур у твоїй куртці.
І ніби ціла тонна спогадів з тобою,
Але так хочеться іще поповнити колекцію до болі.

Не хочу згадувати нас — цей біль вбиває,
Але й забути я не можу, бо тебе кохаю.
Ніхто мене не зрозуміє вже ніколи,
Поки стою в одній я позі й пишу прози.

Ніщо так не ламає нас, як правда:
Від тебе не отримаю дзвінка з самого рання,
Вже не спитаєш: "Де ти?", "Маєш сигарету?"
І те, що я вмираю — теж залишиться секретом.

Вмираю я без тебе, бачу тебе всюди,
Нагадують тебе і незнайомі мені люди.
Не візьмеш ти до рук ні мого телефона,
Ні моє серце, ні волосся, ні долоню.

Я ніби то на волі, й ніби під замками,
Тепер з тобою бути можу лиш думками.
Я так сумую за тобою, знаю, що ти також,
«Життя несправедливе» — так усі розкажуть.

А я спитаю лиш одне: «Навіщо мені небо?»
Воно ставало свідком того, що нам було треба.
Адже воно як я, — пам'ятає ті обійми,
Що завдало такої болі він усвідомлення надії.

Одна лише надія, лиш одне бажання —
Це все, що залишилось у моїм мовчанні.
Мені б тебе побачити, накинутись на тебе,
Твої обійми, Анто, були зі смаком меда.

Я зникнула з реальності мабуть уже назавжди.
Мені не треба цього сонця, цих людей, цієї правди.
Я й дотепер іще не вірю, ти вже не зі мною,
Наші самотні душі були разом, я була з тобою.

Хоча ми завжди були друзями, не більше і не менше.
Але я знаю, в тебе, як і в мене це уперше.
Це відчуття кохання, якого ніби не існує,
Але свідомість по ночам лише тебе малює.

Завжди цікавило питання:«Я також тобі снюся?»
І що робитимеш, як раптом, я вже не спинюся?
Не спиню своїх рук, накинуся в обійми,
Якщо я стану тою, хто проникне в твої мрії?

Яка буде реакція, якщо це прочитаєш?
Хоча ти вже давно про почуття душевні знаєш.
І я про твої знаю, я їх відчуваю, 
І подумки давно вже нам я співчуваю.

Бо нам не бути разом. Не доля? Не бажання?
Хоча ми двоє розуміємо, що це було кохання.
Було ще від початку, залишиться до смерті,
Навіть якщо ці почуття завжди будуть безсмертні.»

Пройшла година. Я і далі слухала на повторі цей же самий трек. Тільки вже трохи почала розмовляти зі своїми гостями, які змусили мене зняти хочаб один навушник.

«Мы срываемся с петель,

Хоть хотелось повеситься...»

— Чим тебе так зацепив Анто? Чому без нього не можеш бути щасливою? 

— Він причина моєї посмішки. Він моє бажання жити. Він же мій смуток і моя смерть.

— Ось про смерть не треба. 

— Я відійду на хвилинку. 

«Твоё имя на руке,

Перекрыто порезами...»

Ноги тягнули мене на вулицю. Я потягнулася до своєї сумки, задумуючись, чого дійсно хочу зі списку:

Сигарету з капсулою, що зачарує мене присмаком зеленого яблука, чи...

«Ты мешаешь мне подняться,

Как и виски с таблетками...»

...пачку таблеток із знеболюючим ефектом. Цікаво, а душу вони також знеболюють? Вибір вже був зроблений. Людей навколо не було. Я випустила десять пігулок на руку і лиш хотіла закинути їх в себе, як почула:

— Кірілла! 

«Ты — мои вены...»

Анто побачив мене, а я побачила той самий погляд, за яким сумувала ці всі дні. 

Таблетки впали з руки, адже я від шоку пустила їх у вільне плавання. 

«Ты — моё лезвие.»

Я летіла. Не бігла, а летіла в його обійми. Пригнувши на хлопця з моїх таємничих мрій, відчула таке тепло, і назовні, і всередині. 

Він крутив мене, як у той раз в навчальному закладі після довгої розлуки. Я відчувала його руки на своїй талії і мені хотілося жити.

Мені.

Хотілося.