Вівєн Хансен - Вибір породжує наслідки: Роздоріжжя, Вівєн Хансен

– Ти мені декого нагадуєш зараз.

Цього разу його усмішка здалася мені трішки сумною, тож я не поспішала питати одразу.

– Кого?

– Хаширо.

Повітря стало мені в горлі, коли він назвав ім’я мого батька. Схоже, зараз я дивилася на Артура так, ніби в нього відросла друга голова, бо як інакше описати причину його короткого сміху?

– Не знала, що ви…

– Дружили? Важко сказати саме так, але я його знав, – чоловік зітхнув, поклавши лікті собі на коліна. – Як зараз пам’ятаю. Я тоді стажувався на заводі залізобетонних виробів. Ну, плити, бордюр, каналізаційні люки, всяке таке. А яка робота для перевертня найкраща?

– Яка не привертає багато уваги.

– Так, тому я пішов вантажником. Багато хто там був тим ще силачем, а я тоді ще не дуже добре контролював свою силу. На щастя, там ніхто загалом не дивився, як чи яким чином ти щось підіймаєш. Головне – перенести. Ось там мені в керівництво й поставили твого батька.

Я кивнула, хоч в моєму свідомому житті батько вже не працював вантажником. Йому було близько сотні років, а через зовнішність, що так і застигла в пізній двадцятці, доводилося перебиратися з місця на місце та змінювати роботу. Настільки, що він перебрався з Далекого Сходу аж в Європу.

– Зізнаюся, інколи я дивувався тому, як все ж зовнішність може обманювати. Він наче й не силач за виглядом, але як легко носив усе з місця на місце. Мабуть, міг би й мене за шкірку потягти, але перевірити якось не довелося. Хоч я мав на увазі не це, зробивши порівняння, але й тут ви схожі.

– А чим ще? – я ловила кожне слово Артура, кожен новий факт про батька, якого бачила не так часто, як сестер та матір.

– Ви обидва занадто багато думаєте.

Добре, це було останнє, що я очікувала почути. Між нами повисла тиша, після чого я все ж розірвала зоровий контакт, не втримавши усмішки. Досі мені здавалося, що мій вир думок спричинений великою кількістю речей, які я взялася контролювати, і аж ніяк не спадковістю. 

– Інколи дивишся на когось і чи то відчуваєш, чи то дійсно бачиш, що за цілком звичайною оболонкою є щось більше. Щось недосяжне, – Артур поглянув на стелю, ненадовго замислившись, ніби візуалізував перед очима картину з минулого. – Я відчував, що він один з нас. Не наважився запитати, а потім зміна роботи, одруження, сім’я… Раніше я б ризикував лише собою, але той час минув.

– Ніхто б не хотів ризикувати.

– А може й варто було, – в його голосі проскочили гіркі нотки. – Тоді ми б могли вам допомогти. Або хоча б тобі.

– Артуре…

– Я й досі винен тобі вибачення. Тобі та Саймонові.

Артур говорив тихо, але коли я поглянула на Саймона внизу, то помітила, як його вовчі вуха ледь помітно смикнулися в наш бік. Хоч він не припиняв тренування, все ж явно прислухався до слів свого батька. Не знаю, чи міг він почути все з такої відстані, і чи варто продовжувати це саме тут і зараз, але все ж схилила голову до Артура, показуючи, що готова слухати. Той важко ковтнув.

– Коли мисливці прийшли до вас, я зрозумів, що дарма боявся. Що міг би дати нашим сім’ям більше свободи, можливо, ваше з Саймоном спілкування тоді зайшло б далі, ніж поодинокі зустрічі після сварок чи бажання бути в тиші.

Що ж, це дійсно так. Я й сама не раз думала про те, як склалася б наша доля, якби ми ще тоді знали природу одне одного, а не ховалися за стінами, які будували в собі роками. Але що було, те загуло.

Знову подивилася на чоловіка поруч, помітивши, що це ще не все, на що він знову прочистив горло перед тим, як продовжити.

– Підпілля ще тільки набирало силу, перевертнів не так багато, а тим паче тих, хто міг швидко й непомітно йти «полювати». Ми думали, що й ти загинула, поки не побачили коротку новину про розшук. Те, що ти Лисиця, робило тебе небезпечною в очах людей. Я мало що знав про Лисів, лише з оповідей тих, хто мав з ними справу. Саймон захотів би тебе знайти…

– Тому ви вирішили не казати, що я жива, – закінчила я за Артура, і він кивнув.

– Хлопець-підліток був у своєму пубертаті в парі з підвищеною силою та агресією наче ходяча бомба. Ми не хотіли ризикувати. Ні ним, ні початком того, що зараз перед тобою. Хоча, можливо, варто було б, бо ти була так близько…

Я стисла губи. Так багато «можливо», так багато варіантів, де ті чи інші перевертні вижили б. Що все могло бути інакше, не так боляче. Без втрат та фатальних рішень.

– Життя – це дорога з суцільними розгалуженнями, повними виборів, – я стисла пальці, роздивляючись фактуру своїх рукавичок, – десь дурних, десь розумних, простих чи складних. І на роздоріжжі вибору себе чи інших, частіше обираєш саме себе. Якщо думаєте, що я триматиму образу, бо від вашого вибору наше життя пішло б інакше, я не буду. Мої були набагато гіршими та бруднішими.

Артур мовчав, цього разу це було майже фізично відчутно, а контраст звуків на арені тільки підкреслював перервану розмову. Я поглянула на чоловіка, помітивши, що тепер він мене вивчав. Ніби перед ним на секунду з’явився хтось інший та одночасно знайомий йому.

– І все ж ти дійсно Ішиґамі.