Євгенія Чернюх - Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх

- Ну... я би так не сказала... – я знову відтягнула сорочку аби тканина не торкалася шкіри.

- Я розберуся з цим. Обіцяю.

- Не варто... Це мо...

Я хотіла сказати, щоб він не вмішувався, бо буде ще гірше. І що я сама розберуся. Але він зробив крок вперед рекордно зменшуючи між нами відстань.

- Мішель, я хотів вибачитися за вчорашнє. Я не то мав на увазі... – він провів пальцями по моїй руці від ліктя до зап’ястя.

- Я зрозуміла, що ти мав на увазі. – я відступила назад.

Він правда мене за ідіотку приймає?

- Просто я часто буваю у вас дома. І...

Мені ставало геть кепсько і я поспішила завершити цю розмову.

- Давай забудемо цей неприємний інцидент і продовжимо наше спілкування у рамках відносин двох однокласників.

Він якось знітився, але тут...

- Сава! – низький тембр Воронівського пробігся по моїй спині. – Тебе тренер чекає. – він зупинився біля нас та дивився лише на Романа. – Через три тижні зустріч з п’ятим ліцеєм.

- Підміни мене. Я скоро повернуся. Тільки Мішель проведу.

- Я сам проведу. – він нарешті коротко глянув на мене. Тільки нічого доброго у цьому погляді я не побачила. – Ти капітан. І ти потрібен зараз команді.

Між ними запанувала коротка пауза. Там явно щось відбувалося. Та розбиратися в тому у мене не було жодного бажання.

- Мене не треба проводити. Я сама піду.

І не давши Роману заперечити швидко пішла у протилежний від них бік.