Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

3.3 Розділ

— Вента, болотяна відьма, — пояснив він швидко, продовжуючи робити круглі очі.

— Ах, ця... Ні, я не піду. Знайди когось іншого, — відрізала я, змахнувши рукою, ніби хотіла стерти цю ідею з повітря. 

— Але чому? Це ж… ніби безпечніше ніж повертатись в пошуках розлюченої богині, — вперто відповів він, втупивши в мене погляд, який був схожий на цвях, що застряг у деревині. 

— Ні, означає ні. До того, як ти сказав, що ми будемо мати справу з цією шарлатанкою, — тихо вигукнула я, намагаючись не привертати зайвої уваги до нашої розмови. Краще вже з розлюченою богинею зустрітись!

— Отже, піти в ліс уже не страшно, а зустрітися з якоюсь людською відьмою — ніяк? — його голос став різким та нетерпеливим.

— А чим поганий твій старий план — повернутися до місця зустрічі богині та духа? — спробувала я відхилити його ідею. 

— Ти мала рацію. Це нічого нам не дасть. Я все розвідав. Відьма може нам допомогти. Вона корисна нам обом. Мені — повернутися до свого світу, а тобі — віднадити Лісовика. Те, що я чув, підказує, що вона має силу, достатню для цього. Ходімо! 

— Ні, сказала, що не піду до неї! І точка! — я вперлася, як та кішка, яку намагаються занести до води. 

— Та що не так? Ми обійдемо довгим шляхом, щоб оминути ліс і болота. Це буде безпечно. І, про всяк випадок, скористаємося старим надійним способом, який плутає духів. Я тебе захищу, врешті—решт! 

— Та навіщо я тобі здалася? Ти й сам прекрасно впораєшся! 

Стефон зам’явся, переступаючи з ноги на ногу. Мені навіть здалося, що він шукав слова, як школяр, якого застукали на гарячому. 

— Що? — я підняла брову, очікуючи пояснень. 

— Я чув, що відьма нечесті не допомагає, — почав він, явно добираючи слова. — А ти мене так називаєш. Очевидно, що у вашому світі нас за людей не вважають. Тому я вирішив, що буде більше шансів, якщо я прийду разом із тобою. Та й удвох не так страшно, еге ж? 

Його слова звучали настільки незграбно, що я не втрималася від усмішки. 

— Стефоне, я не те мала на увазі. Вовкулак і справді не водиться в нашому світі, хіба що тільки в легендах і казках. Але я не мала тебе так називати, це було неправильно. 

— Отже, ти погоджуєшся? — він зробив такі великі й сльозливі очі, що я майже відчула, як тану, як масло на гарячій сковорідці. 

— Не квап події, — пробурмотіла я, відводячи погляд. Але всередині я вже знала, що мій спротив починає тріщати по швах. 

— Ти ж не будеш вічно оминати всі ліси та криниці вашого королівства все життя? — тиснув на мене моїми ж обставинами.

— А як ти мене від духів зібрався захищати, якщо сам їх побоюєшся? — запитала я, намагаючись уникнути його пропозиції, все ще вагаючись.

— Ну, в мене є одна ідея, але вона тобі точно не сподобається, — промовив він, відводячи погляд. — У вовкулаків є така особливість: ми можемо відлякувати духів.

— Ага, а чого ти тоді їх так побоюєшся, якщо вони тобі не нашкодять?

— Не зовсім так, — він зробив паузу, хмурячись. — Для цього мені треба обернутись, а з цим у мене малесенька проблема.

— Ну?

— Як я вже казав, я не повністю контролюю обернення, і інколи переходжу в другу шкіру частково. І це до біса може налякати непідготовлену людину.

Я криво посміхнулась, вже уявивши, що це може бути за «часткове обернення».

— Ясно. Це й радує, й лякає одночасно.

— Ось і я про це, — він кивнув, зрозумівши моє відчуття. — Тож ти згодна? Чи є у тебе якісь особисті рахунки з цією відьмою?

— Згода, — зітхнула я, все—таки розуміючи, що якщо є хоч якийсь шанс позбутися переслідувань Лісовика, треба погодитись.

— Мені потрібно дещо дістати, і вже завтра вирушимо, — промовив Стефон, розслабившись, ніби отримав бажане.

— Завтра я працюю, ніяк не можу, — відповіла я, зітхнувши.

— То відпросись. Чи, може, мені це зробити? — підморгнув він, явно насолоджуючись ситуацією.

— Добре, але частину зміни я все ж випрацюю. Коли будеш готовий, приходь до таверни, але не займай місця. Вирушимо без зволікань.

— А сьогодні після зміни ти вільна? — запитав, намагаючись додати у голос нотку рокової спокуси.

— Ну тебе! — махнула на нього рукою й вирушила до таверни, бурмочучи на ходу: — Нічого тебе не змінить...

До кінця дня пан Тадей кидав у мій бік незадоволені погляди, але я знала, що це лише маска. Усі його працівники розуміли: хоч виглядає грізно, він довго ображатися не вміє. Навіть у гірших випадках, пов’язаних із клієнтами, ніколи не знижував платні. Ця думка додала мені спокою. Закінчивши роботу, я попрощалася з колегами, забрала трохи здоби, що залишилася на кухні, і попрямувала додому. 

— Вибачте за інцидент із гарячим напоєм, — кинула я наостанок, розуміючи, що це остаточно пом’якшить серце пана Тадея. Він лише кивнув, буркнувши щось невиразне. 

Зі спокійною душею я вирушила дому, але була насторожі, не забуваючи про Лісовика і його силу.  В руках серед складок спідниці, я тримаючи маленький ножичок. Сонце ще не зайшло, і ліхтарі відпочивали в спокої, однак обережність після останніх подій стала для мене звичкою. Я твердо вирішила більше не нехтувати обачністю, навіть якщо місто вдень здавалося мирним і звичним.  Та й хто знає, на що ще здатен цей дух, якщо він людей причаровує.

Дорога вела крізь вузькі, затишні вулички, які потопали в золотистому сяйві.

— Маланочко, ти вечеряла? — долинув голос тітки з вітальні, коли увійшла до будинку.

Вона сиділа біля вікна в широкому плетеному кріслі, оточена кошиком різнобарвних клубочків. Її пальці спритно створювали узор зі спиць, а останні багряні сонячні промені грали на її сивому волоссі, мов на сріблястій річці. 

Вдома мене вже чекав запашний чай на травах, що пахнув літом: чебрецем, м’ятою й кмином, немов сам степ завітав до нашої оселі. Я скинула торби, та, на низенькому столику біля тітки одразу взяла горнятко та зробила ковток, цей наш ритуал з трав’яним чаєм завжди нагадував про минуле, коли ще мама були жива.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍