Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

— Так, і ще й здоби свіжої принесла, — підійшла ближче, відкладаючи філіжанку, й легенько поцілувала її в щоку, від якої все ще пахло сушеними травами й свіжістю польового вітерця. — Але ж літо зараз! Навіщо ти плетеш у таку пору? 

Вирішила скористатися моментом для розмови, поки тітка зайнята своїм улюбленим рукоділлям. 

— Готуй сани влітку, а воза взимку, — усміхнулася вона, не відриваючи погляду від роботи. Її голос звучав тепло, наче далекі дзвони, які завжди нагадують про дім. 

Я присіла біля її ніг на підлогу, як завжди, коли хотіла поговорити відверто. Її лагідна усмішка підбадьорила мене. 

— Тітонько... Чому ніхто ніколи не розповідає, що сталося з мамою? 

Її пальці, що ще мить тому створювали петельки, завмерли. Її очі, зодягнуті в мудрість років і легкий серпанок смутку, уважно глянули на мене. 

— Чому ти питаєш? Чому зараз? 

— А коли ще? Для цього є відведений час? 

Тітка поклала спиці на коліна й глибоко зітхнула, ніби перебираючи думки, які вже давно припали пилом у куточках пам’яті. 

— Моя сестра завжди відрізнялася слабким здоров’ям... 

— Це я вже чула, — обірвала її на пів слові. — Але що саме сталося? 

Вона опустила голову, її погляд зупинився на кошику. 

— Маланочко, навіщо ворушити старе? У нас і так усе добре. 

— Я хочу знати!

— Вона заблукала й потрапила в мисливську пастку. Таке, на жаль, буває. Але не можна довго тужити по мертвим.

Тітка повернулась до свого заняття, показуючи, що більше вона не розповідатиме.

— Знаю, тужити не можна, але згадувати потрібно. А її ніхто не згадує, — я підвелася й важко поглянула на тітку. 

— Маланочко, — озвалася вона, коли я вже зібралася йти. — Сьогодні один із тих днів перед Літах, коли квітне Сутінкова. Забереш її для мене? 

— Звісно, — відповіла, прямуючи до своєї кімнати. 

На кілька хвилин упала на м’яку постіль, відчуваючи, як денна втома затягує мене, але швидко підвелася. Треба було поспішати. Щороку саме перед заходом сонця цвіте Сутінкова квітка, яку слід зібрати вчасно. Вона мала силу зцілювати та була незамінною в зимову пору. 

Колись ми разом із тіткою збирали різні рослини на квітучих пагорбах, просторих полях та старих лісах. Але тепер її ноги вже не витримували довгих подорожей. Сутінкова квітка була справжньою знахідкою: вона лікувала, служила оберегом і навіть ставала прянощами в стравах. Сусідки часто навідувалися до тітки по її запаси, а тому я не могла дозволити собі пропустити цвітіння. Тітка заготовляла багато трав, але за цією приходили найчастіше.

В коморі я швидко знайшла відповідний кошик, міцний і просторий, із старого лози, що пахла теплим літом. Накинула на плечі легку накидку з вишитим візерунком, що нагадував про бабусині часи, і озброїлася, прихопивши в наплічну сумку невеличкий ножик та трав’яний амулет, який зробила тітка і який не уберіг від Криниченьки. Я знала, що жоден із цих предметів не врятує від справжньої небезпеки, але вони надавали мені відчуття захищеності. 

Я добре знала околиці, кожну стежку, кожен пагорб. Тож одразу вирішила, яким шляхом піду — тією дорогою, що найбільше віддалена від густого й темного лісу. Одне з місць, де росла Сутінкова квітка, знаходилося на пагорбі серед просторих рівнин, і туди я прямувала з рішучістю. 

— Тітонько, я скоро повернуся, а ти тим часом скуштуй здобу. Наш кухар — справжній майстер, чи не найкращий у всій Кілії, — промовила я, зазираючи до неї у вітальню. 

— Добренько. Тільки будь обережна й не барися. Прийди до заходу сонця, бо ці чутки, що ширяться містом, не дають мені спокою, — її голос звучав стривожено, хоч на обличчі вона намагалася зберегти спокій. 

— Обов’язково, тітонько, не хвилюйся. 

Та як мені не хвилюватися? — подумала я, виходячи з дому. Ці чутки справді мали реальне підґрунтя. 

Я рушила знайомою дорогою, яка вела до стежки, що вела вглиб рівнин. Будиночки Кілії залишилися позаду, і я відчула, як із кожним кроком все більше занурююся в тишу, порушувану лише співом пташок і шелестом трав. 

Сонце вже хилиться до обрію, його промені ніжно золотять простори, а запах нагрітої землі і трави обіймає мене, наче м’яка ковдра. В повітрі пахло нагадуванням про щось давнє: скошені луги, квітучі поля й спогади про ті часи, коли ще збирали Сутінкову квітку всією родиною.  Колись і мама зналась на травах, це була родинна справа, яку почала ще прабабуся.

Я ступала уважно, приглядаючись до землі та розпізнаючи кожну рослину. Здавалося, ці стежки пам’ятали всі мої кроки й таємниці. Хоча легкий вітерець лоскотав обличчя, десь у глибині відчувалася тривога, що причаїлася в тіні дерев далеко попереду.

Я оминула густі зарослі, ховаючи руки від колючих гілок, що чіплялися за тканину накидки, й майже прибула на місце, коли мої вуха вловили щось неймовірне — чарівний, манливий звук. Він лився звідкись зовсім близько, неначе шепіт самої природи. Я зупинилася, притиснувши кошик до грудей і затамувавши подих. Навколо було тихо — лише шелест трав і кроки мого серця. 

Що ж це за джерело такої прекрасної мелодії? 

Мене захопила мелодія вітру, що лунала із—за найближчого пагорба. Її ніжні звуки нагадували срібні струмочки, що спліталися в єдину симфонію. Це була найпрекрасніша мелодія, яку я коли—небудь чула. Здавалося, що я стаю свідком народження молодого вітру — тендітного й сором’язливого, неначе першого подиху весни, ледь чутного серед всього іншого світу. 

Стежка, якою я йшла, була вузькою й трав’янистою, лежала на межі луків. Це були ті місця, де за оповідями старих людей гуляють веснянки, радіючи першому теплу, де безтурботно граються нявки під місячним сяйвом. А ще, це було місце, де місяць, щедро розливаючи своє світло, нерідко приваблював усіх чарівниць з навколишніх земель.