Лойко Самум - Збірка: "Історії невідомих", Лойко Самум

Монетка

У сосновому лісі стояв єдиний старий дуб. На перший погляд, звичайне дерево, але містило воно таємницю: між корінням була лисяча нора, схована від погляду перехожих. Легенди про цей дуб вийшли далеко за межі лісу та рознеслися по сусіднім селам. Селяни говорили, що через ту нору можна було потрапити у крамницю, якою керував чи то лісовик, чи то чугайстер. Думали так, бо один чоловік побачив як лисиця зносила до нори речі вкрадені з людських дворів. На диво, це були не кури чи інші тварини, а газети, садові рукавички та навіть посадкове насіння. Чутки швидко пронеслися селом та переросли у легенду.

Звичайно, що це були всього лише легенди та вигадки, які старі розповідали своїм онукам, але діти охоче в це вірили, бо ліс здавався їм страшним, таємничим та небезпечним.

На літні канікули до дідуся приїхала онука. Старий був ще тим мрійником, тому місцеву легенду посилював своїми фантастичними розповідями. Дівчинка вірила, що в лісі й справді можуть жити мавки, лісовики та дракони, тому ходити туди сама боялася хоча і дуже хотіла.

Так продовжувалося до того дня, доли місцеві діти вирішили позмагатися в сміливості. Завдання було простим — знайти крамницю та принести звідти якусь річ. Зазвичай всі відмовлялися, мовляв, краще хай вважають їх боягузами, ніж блукатимуть страшним лісом. Та дівчинка попри страх погодилася, бо хотіла довести собі, що подолає всі труднощі дорогою до мети.

Але в ліс зайшла недалеко: дорослі швидко розігнали дітей, помітивши їхні наміри, а дівчинку повернули додому. Після того дня їй постійно снилися дивні сни. Снилося, що зустрілася з лісовиком й танцювала на квітковій галявині разом з мавками та феями. Бачила білого коня, який постійно ховався у тумані, страшного дракона та багато чудернацьких квітів, які завжди її супроводжували. І, звичайно ж, снилася крамниця.

Дівчинка доросліша і все рідше приїжджала до дідуся у гості. Та дитячі сни переслідували й надалі. З роками не стало дідуся. У порожній хаті стало дивно, незвично та неприємно. За життя дідусь любив читати, тож мав невелику домашню бібліотеку. Онука погортала кілька сторінок, аби згадати дитинство, аж раптом з книги випала тоненька монетка. Вона була золотою зі складними візерунками, всередині яких розмістилося різнобарвне скло, яке робило її схожою на лінзу. Дівчина піднесла монетку ближче до вікна і сонячні промені попали прямісінько в її середину. На підлозі відбився візерунок схожий на вітраж. Це була голова дракона. Дівчина здивовано дивилася на монетку. Їй здавалося, що ця річ з тієї крамниці під дубом, хоча вона й досі вважала це лише вигадкою. Але чомусь саме зараз захотілося, як ніколи раніше, це перевірити й дізнатися чи крамниця справді існує, чи то просто легенда.

Наступного дня дівчина досить рано прокинулася. На вулиці було прохолодно, хоча був літній день. Співали пташки, виблискувала роса. Було досить рано та люди вже працювали: хто на городі, хто гусей пас. Все було як в дитинстві.

Дівчина швидко поснідала та попрямувала до лісу. Протоптану стежку освітлювали сонячні промені, які пробивалися крізь стовбури величних дерев. В дитинстві цей ліс здавався темним та похмурим, а зараз виявився досить приємним місцем. Він був тихим й спокійним. За легендою йти потрібно було постійно прямо, не звертаючи, навіть якщо закінчиться стежка.

Дівчина йшла із задоволенням, тому час промайнув геть швидко. У сосновому лісі дуб знайти було легко. Його кремезний силует ще здалеку проглядався на горизонті. На мить дівчина заклякла, бо все ж була невпевнена в його існуванні. До того ж він був точнісінько такий як у її снах. Обійшовши навколо стовбура, не відразу між корінням побачила сховану та досить велику лисячу нору. Дівчина легко змогла пролізти туди. Зробила це не роздумуючи, бо відчувала, що за пару хвилин роздумів уже не наважиться. Й так дорогою постійно думала чи варте воно взагалі цього. Якщо навіть крамничка існує, то чи розкаже вона про це іншим? І навіщо? Щоб повернути старі речі?

Питання роїлися в голові та сіяли вагання. Тому вирішила, що просто поверне монетку в крамницю та забуде про неї. В роздумах не помітила як спустилася глибоко під землю. На диво тут було просторо, тому вже вільно йшла у повний зріст. Пахло землею, чулося цокання годинника і з кожним кроком ставало все світліше, аж поки не вийшла у невелику кімнатку. Навколо попід стінками розташовувалися вкрадені людські речі, а в кінці кімнати стояв дерев’яний стіл. 

На столі лежали перо та товста книга. Дівчина пильно дивилася на неї. Хвилювалася, але водночас була спокійною. Було відчуття ніби її тут не образять, але все одно міцно стиснула в долоні монетку, ніби боялася загубити.

— Повернулася, — почувся хлоп’ячий голос позаду, — а я знав.

— Ти, мене знаєш? — здивувалася дівчина.

Поки поверталася, хлопчина швидко прошмигнув за стіл. На перший погляд, вони були однолітками, але було в ньому щось магічне та дивне.

Хлопчина не відповів. Дівчина вирішила, що не варто гаяти даремно час, тож поклала монетку на стіл, аби швидше піти додому. Промовила, що то знайшла її в дідуся і йому вона вже не потрібна. Дівчина й далі щось розповідала та хлопчина здивовано глянув на неї й перебив:

— Але ж це твоя монетка! Ти обміняла її на свою дитячу мрію. Невже не пам’ятаєш, як прийшла маленькою, та попросила нагадати про неї у майбутньому?

Дівчина здивовано глянула на нього. Звичайно, що це звучало як дурниця, та виявляється її сни це просто забуті спогади. В це було важко повірити. Дівчина стояла задумавшись, а хлопчина швидко гортав книгу, кожна сторінка якої була щільно списана. Деякі сторінки були дуже старими, ніби їм сотні років. Хлопчина знайшов потрібний текст та показав дівчині. Вона уважно поглянула й впізнала свій дитячий почерк. Насправді він майже не змінився з того часу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍