Марк Лівін - Рікі та дороги

Я почекав кілька секунд, але Рікі більше не говорив. Тоді я запитав:

— Чому ти був на випускному цього хлопця?

— Тому що йому було страшно, — відповів Рікі.

— Гаразд. То це історія про страх? — запитав я.

— Історія про те, як я ледь не вкусив хлопця, бо він був боягуз, — сказав Рікі.

— А я думав, що вона про почуття, яке переростає в злість і зневагу, хоча якби він був рішучіший, міг би досягти бажаного.

— Або так, — сказав Рікі. — Але, якби я його тоді вкусив, може, він і став би кращим.

Тоді я підвівся й помацав одяг, який сушився. Він був іще вологим. Я перевернув його на інший бік. Вогнище догорало, від головешок ширилося тепло. Я взяв гілки, які сушилися біля вогню, і поніс до намету, щоб спати було тепліше. Я подумав, що пережив сьогодні важливий і важкий день, і це точно ще одна шістка, тому що страхів усередині мене поменшало і я навіть не непритомнію.

Я дістав блокнот і намалював у ньому:

— Я лягаю спати, — крикнув я в ніч.

Відтак дістав куртку, вдягнув її та ліг. За кілька хвилин почув, як Рікі заліз до намету й улігся відразу біля входу.

Тоді я дістав із рюкзака суху футболку й укрив його.

* * *

16) гроза і дощ.

* * *

Я все одно не впізнавав маму, попри те що в неї були старечі пальці і вона робила багато речей дуже звично, наприклад, правильно складала одяг: спочатку притуляла рукава один до одного, потім згортала річ удвічі, а потім іще раз навпіл. Але я все одно ніяк не міг зрозуміти, чому в неї на голові хустка, так само, як не міг зрозуміти, чому вона не померла. Ніхто зі мною про це не поговорив, а я не знав, як правильно про це запитати, та й чи варто запитувати взагалі. А ще я думав, якщо запитаю, можу дізнатися щось жахливе, якусь правду, яку мені знати не варто.

До всього мама сходила в школу, і це стало для мене неабияким переляком, тому що там усі також знали про її смерть, а тут виявилося, що вона насправді жива, і це могло створити для мене зайві неприємності. Тобто інші діти мене запросто могли назвати брехуном. Довбаним брехуном, як вони казали, а я згоден був бути ким завгодно, навіть дауном, але тільки не брехуном, бо це несправедливо, бо в мене не виходить брехати і я ніколи цього не робив. А ще мама могла дізнатися, що я не виконую домашніх завдань, а замість цього просто переписую уривки з книжок у зошит.

Але того дня мене ніхто не обзивав і зі мною усі поводилися дуже чемно. У нас був урок з літератури, і треба було написати твір за романом Джерома Селінджера «Ловець у житі». Я його, звісно, не написав, тому що весь вечір думав, що в мене серцевий напад, бо моє серце калатало дуже швидко, майже 80 ударів на хвилину. І у всіх зібрали зошити, а я у своєму просто написав: «Вибачте».

І вчителька, коли брала його в мене з рук, побачила, що там написано, й усміхнулася мені. Того дня всі вчителі були до мене дуже ласкаві. Та й не тільки того дня, а й протягом багатьох наступних днів — вони частіше пробачали мені, якщо я щось забував чи чогось не виконував.

А вдома була мама, і це було дуже незвично. Вона не була така сувора, як бабуся, і дозволяла мені торкатися речей, і я вирішив скористатися цим як слід та обмацав майже всі предмети в хаті. Після цього написав свій порядок на листочку і дав його мамі, щоб вона нічого не плутала і знала, чого від мене очікувати. Попросив її ознайомитися і робити все так, як тут написано, бо тоді я почуватимуся краще.

По цьому вона пішла на кухню й розігріла мені їжу, тому що була 15:00, а це означало, що я маю поїсти. Мама занесла тарілку до кімнати, і я побачив, що вона поклала палюшки окремо, салат окремо і сметану окремо.

— Ти так виріс… — сказала вона.

— 2 роки, 9 днів і 15 годин, — сказав я.

— Тепер я житиму з тобою швидше, щоб усе-усе наздогнати, усе, що пропустила, — сказала мама.

— Не можна жити швидше, — сказав я.

— Можна, — сказала мама, — можна віддавати більше, любити більше, і тоді життя йтиме швидше.

Я не став із нею сперечатися, бо це все не мало ніякого сенсу, адже про такі речі можна говорити нескінченно, а мені треба було дивитися дві серії «Альфа», а потім читати.

Мама забрала в мене тарілку й віднесла її на кухню. Вона просто поклала її до раковини, а тоді підійшла й запитала, чи може вона обійняти мене ще раз. Вона подивилася на мене і сказала, що це всього на одну хвилинку. Я нічого не відповів.

Тоді мама обійняла мене, а я вголос почав лічити:

— 1.

І я відчув, як сильно б'ється її серце.

І тоді я подумав, чи не може бути в неї серцевого нападу?

— 2.

І я відчув сильний запах її парфумів.

— 3.

І я відчув, яка вона худа та стомлена.

— 4.

І я відчув, як вона сопе носом мені у вухо.

І від цього було тепло й лоскітно.

Потім ми говорили ні про що, тобто про все побутове, про те, чи смачно мені було їсти, чи цікаво мені дивитися серіал, чи подобається мені книжка, яку я читаю. Коли я дістав зошит і підручник, щоб переписати черговий уривок тексту, мама сіла поруч, і я розгубився, бо зазвичай робив це сам і потім віддавав зошит бабусі.

Але я знав, що мама вже була в школі і, напевно, знає, що це насправді не домашнє завдання, а можливість вимкнути голову, можливість зачудовано спостерігати, як із-під ручки літера за літерою з'являються знання, які потім я міг використовувати у звичайному житті.

І моєю улюбленою книжкою була географія, тому що вона давала прості знання, які я щодня перед собою бачив, як-от озера, дерева, земля, і все, що на ній, та під нею, та над нею, і це для мене була ще одна можливість пізнавати світ.