Rada Lia - Найкраще життя Віки, Rada Lia

Розділ 11

Віка тепер жила геть нове для неї життя. Вона прокидалася в обіймах коханого і засинала у його руках. А протягом дня дівчина готувала й знімала все це на камеру. 

— Невже я наршті знайшла те, чим хочу займатися все своє життя? — раділа вона, коли збивала білки яєць, готуючи крем для тістечок.

Її телефон завібрував. На екрані висвітилося “Мама”. Серце дівчини стиснулося. Як же вона скучила за мамою. Тільки не цією, а тою, яку залишила вдома.

— Ну і куди ти поділася? Чого матері не дзвониш? Ну і дитину я виростила. Іншим доньки допомагають, прибирають удома, купують продукти. А в мене така, що зайвий раз і не зайде.

Віка зітхнула. 

— Пробач.

— А що мені твоє вибачення. Навіть внука народити не хочеш. Я б із ним няньчилася, то не так самотньо було. Ну, чого тягнеш? Ти думаєш, що довго будеш Толі подобатися? Ти кожного року молодша не стаєш, а там підростає нове покоління двадцятиліток.

— Мамо, я з Анатолієм більше не зустрічаюсь.

Після цих слів запанувала мовчанка.

— Що ти зробила? Він покинув тебе? А як ти тоді живеш? — нарешті вимовила мама. — Ти не голодуєш? 

— Мамо, я повернулася до Артема.

— Ну я так і знала! — випалила мама. — Я так і знала, що ти все зіпсуєш і втнеш якусь дурницю. Нащо тобі той жебрак? Він, мабуть, ще й досі безробітній після вашого розлучення?

— Він ремонтує техніку.

— Ні, ну не дурепа? Тебе Анатолій на Мальдіви возив. Ти могла влаштувати собі чудове життя, а матері безбідну старість.

— Мамо…

— Не мамкай! Як не повернешся до Анатолія, то можеш мені більше не дзвонити.

У слухавці почулися короткі гудки. Серце Віки защеміло. Проте думати про це часу не було. Вона пішла на кухню, увімкнула пряму трансляцію в ютубі й стала знімати, як готує вишневий пиріг.

 

За два місяці ведення блогу на її канал в ютубі підписалися ще три тисячі підписників. 

— Глянь, мені прийшла перша зарплатня! — вигукнула вона, коли побачила надходження коштів на рахунок. — Я пропоную сьогодні відсвяткувати — підемо в парк і вип'ємо кави!

Артем посміхнувся й кивнув. А за годину вони вже гуляли, тримаючись за руки й насолоджуючись літнім сонечком. 

— Як все-таки добре, що я тоді кинула ключі й потрапила сюди, — промовила вона. — Я знайшла тебе й свою улюблену справу. Я щаслива людина. — Артем посміхнувся й кивнув. — Ти щось дуже мовчазний сьогодні. Щось сталося?

— Просто недобрі передчуття. Хіба буває у житті все так добре, як зараз? Має статися щось погане.

— Та ну тебе, — дівчина насупилася.

У цей момент їй на телефон надійшло повідомлення. Вона поглянула на номер й спохмурніла ще більше. Це був Анатолій.

Віка вирішила не читати й швидко видалила повідомлення. “Я не дозволю статися нічому поганому, — подумала дівчина. — Я збережу своє щастя”. Вона сховала телефон у кишеню й міцно обійняла чоловіка.

— Все у нас буде добре, чуєш? Нічого поганого не станеться. Я не дозволю.

Він міцно притиснув її до себе й зарився носом у її руде волосся.

— Твоє волосся пахне пирогом з вишнями, — тихо промовив Артем і засміявся.

 

Наступного ранку, коли Віка прокинулася, у неї в голові відразу виник план: “Треба сьогодні влаштувати нам заручини. І хай це буде для Артема сюрпризом”. Вона вирішила приготувати шоколадний торт. Коли у чоловіка буде перерва на роботі й він повернеться додому на обід, на нього чекатиме сюрприз.  

Віка спекла коржі й вже збиралася перемазувати їх кремом, як згадала, що забула купити вино. Дівчина поглянула на годинник.

— Ой-ой, не встигаю! Він вже має прийти через годину! 

Вона залишила коржі на столі, швидко перевдяглася й помчала до магазину. “Як я могла забути про найголовніше”, — бідкалася Віка, весь час поглядаючи на годинник. За пів години вона вже виходила з торгового центру з пакетом, в якому крім вина були ще фрукти. Купила, щоб прикрасити торт.

Дівчина вже підійшла до дороги, як побачила Артема. Він звільнився раніше й поспішав додому. Помітивши Віку, він помахав їй рукою й попрямував до неї. Показав, щоб вона чекала й почав переходити дорогу. Віка зробила крок уперед, як раптом, побачила, що якесь авто, не дивлячись на зелене світло, їде на великій швидкості. Посмішка сповзла з її обличчя. Віка завмерла. Вона дивилася прямо в очі коханому. Її зіниці розширилися. Пакет з вином впав на землю. Червона пляма розповзлася по асфальту. Віка почала махати руками.

— Назад! Відійди назад! — кричала вона. — Машина!

Та марно. Артем здивовано дивився на неї. Наступної миті він перекотився по лобовому склу авто й впав на асфальт. Машина, не зупиняючись, помчала далі. Віці здалося, що постать за кермом їй знайома. Та горе і відчай витиснули будь-які думки з її голови. Вона кинулася до чоловіка й впала на коліна біля нього. Люди навколо кричали, збиралися навколо неї і її коханого. Хтось вже викликав “швидку”.  

Вони щось питали у неї. Проте дівчина нічого не розуміла, ніби люди говорили іноземною мовою. Шум у вухах, майже пищання. Кров вдарила у мозок. “Хіба буває у житті все так добре? Має статися щось погане”, — чула вона слова Артема. Пульсувало у скронях. Віка хотіла закричати, та не вийшло. Бо вона вже кричала. Голосила від болю кожна клітинка її тіла і душі. Здається, людські голосові зв’язки не можуть відобразити того болю, який зараз лився з неї. 

Артем лежав із заплющеними очима на спині, головою в калюжі. Вона підняла її й поклала собі на коліна, не помічаючи, що сама тепер сидить у калюжі. “Не йди, — шепотіла Віка. — Будь ласка, не йди”.

— Дівчино, відійдіть, — пролунало збоку. — Ви чуєте? Відсуньтеся. Хто вам взагалі дозволяв чіпати потерпілого? Його не можна переміщати.

Вона підняла очі й побачила робітників “швидкої”. Віка глянула на них, але наче не побачила.

— В неї шок, — почула вона інший голос. — Дівчино, ви родичка?

В цей момент працівник “швидкої” притиснув пальці до шиї Артема.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍