Viter - Дама і Король, Viter

Розділ 15

Після довгої, смішної та натхненної зустрічі в кафе, коли проєкт «Фізика близькості» набував дедалі креативнішого звучання, Ян і Ліана вирішили, що настав час закінчити вечір.

— Пора мені йти, — сказав Ян, поглянувши на годинник. За вікном вже темно було, і нічні вогні міста тихенько мерехтіли в далечіні.

Ліана злегка посміхнулася, збираючись піти додому. Вони вийшли з кафе, і Ян, як справжній джентльмен, запропонував провести її до будинку.

— Я можу провести тебе, Лі, якщо не проти, — спокійно мовив він, коли вони ступали уздовж тихої вулиці, освітленої лише ледь мерехтливими ліхтарями.

Вони йшли поруч, розмовляючи про дрібниці: про сьогоднішній день, про смішні моменти на уроках, про нові ідеї для проєкту. Атмосфера була лагідною та невимушеною.

На розставанні, коли будинок Ліани вже з’явився на горизонті, вона, злегка вдивившись у вікно, попрощалася:
— Дякую тобі за чудовий вечір, Ян. Було дуже приємно поспілкуватися.

Він посміхнувся, і їхні очі зустрілися на мить у тихій взаємній розумінні.

Ліана почала кілька кроків ідти до свого під’їзду. Раптом, неначе під впливом невидимої сили, Ян, що стояв поруч, різко простягнув руку і схопив її за зап’ястя. Вона зупинилася, здивовано зітхнувши, не встигла навіть опомнитися.

— Зачекай, Лі, — прошепотів він, притискаючи її руку до себе. Його голос був сповнений ніжності і теплоти.

У цей момент ніч ніби навколо загустіла, створюючи особливу атмосферу близькості. Ян повільно нахилився вперед, а Ліана відчула, як її серце забилося частіше. Раптом їхні губи зустрілися в ніжному, але несподіваному поцілунку, який, здавалося, змінив увесь світ.

Він посміхнувся, не відриваючи губ від її, і ніжно прошепотів:
— Ти знаєш, що іноді саме темрява допомагає нам побачити світло.

Ліана відчула, як хвиля емоцій накриває її, і вона, не протистоячи цій миті, ніжно відповіла на поцілунок. Цей несподіваний момент став своєрідним продовженням їхньої зустрічі, доказом того, що між ними зародилося щось справжнє.

Після поцілунку, обидва на мить мовчали, слухаючи биття власних сердець. Потім Ян, все ще тримаючи її руку, сказав:
— Добре, тепер я відведу тебе до під’їзду.

Вони підійшли до будинку, де Ліана знову зупинилася, повертаючись до нього поглядом.
— Дякую за сьогодні, Ян, — сказала вона, голос її був лагідним, але впевненим.

Ян нахилився, торкнувся її щоки і, знову посміхаючись, відповів:
— Я завжди буду поруч, Лі.

І хоча цього вечора вони розійшлися, кожен з них знав, що цей чарівний поцілунок став початком чогось нового – нової глави, де зустрічі, сміх і навіть закон тяжіння могли створити історію, сповнену любові і тепла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍