Марі-Анна Харт - Печать долі, Марі-Анна Харт

Перший крок до нової реальності

Наступні дні минали у тривожному очікуванні. Алана більше не лежала в ліжку, її тіло відновило сили, і вона знову могла ходити без підтримки. Ара помічала її напруженість, але нічого не говорила, лише зрідка дивилася на неї поглядом, у якому можна було прочитати якесь приховане співчуття.

Алана вчилася жити в новому ритмі. Вона звикла до ранкових сніданків, які приносила Ара, до спокійних днів, коли вона могла хоча б на кілька годин забути, де знаходиться, і що на неї чекає. Але відчуття тривоги не полишало її. Вона знала, що це затишшя — лише ілюзія, перед тим як буря знову зруйнує її хиткий спокій.

І ось одного вечора все змінилося.

Вона стояла біля вікна, вдихаючи прохолодне повітря, коли раптом почула, як внизу у дворі загуло авто. Серце пропустило удар. Алана завмерла, вслухаючись у знайомі кроки. Важкі, впевнені, не квапливі.

Двері прочинилися.

Кайден повернувся.

— Я радий, що ти одужала. Сподіваюся, скучала тут без мене, — пролунав знайомий голос.

Алана не поспішала відповідати. Вона стояла спиною до нього, намагаючись приховати свої справжні емоції. Глибокий вдих, повільний видих. Її руки стиснули підвіконня трохи сильніше, ніж потрібно.

— Було… спокійно, — зрештою відповіла вона, намагаючись говорити рівним голосом.

Кайден усміхнувся, підходячи ближче.

— Спокійно? — у його голосі прозвучала насмішка. — Значить, я маю виправити це непорозуміння.

Він зупинився за крок від неї. Його присутність була майже відчутною — теплота тіла, запах, що здавався одночасно знайомим і чужим.

— Ти не відповіла, — він нахилив голову, вдивляючись у її профіль. — Скучала?

Алана нарешті повернулася до нього обличчям. Її губи скривилися в легкій усмішці, але очі залишалися холодними.

— Якби я сказала "так", ти б мені повірив?

Кайден тихо засміявся.

— О, маленька вовчиця починає гратися в хитрі ігри. Це добре. Дуже добре.

Його рука потягнулася до неї, кінчиками пальців він торкнувся пасма її волосся, ніби оцінюючи її реакцію.

— У нас з тобою ще багато часу, щоб дізнатися правду, — промовив він тихо, майже ніжно, але в його очах не було ні тепла, ні ласки. Лише хижа цікавість.

Алана напружилася, але не відступила. Вона не хотіла показувати страх — це було б рівнозначно поразці.

— Думаю, ти й так вважаєш, що знаєш правду, — відповіла вона, дивлячись йому просто в очі.

Кайден примружився, вивчаючи її реакцію. Потім його усмішка стала ширшою, майже задоволеною.

— Можливо, — погодився він. — Але мені подобається спостерігати, як ти намагаєшся ховати свої справжні почуття.

Він відступив на крок, наче даючи їй трохи простору, але водночас його погляд залишався важким.

— Скажи мені, як ти провела ці тижні? Ара добре про тебе дбала?

Алана кивнула.

— Так. Вона добра.

Кайден злегка нахилив голову, його усмішка стала тоншою.

— Добра? Ось як ти її описуєш. Це цікаво.

— А що? Ти розраховував почути щось інше?

— Я не розраховую. Я просто спостерігаю.

Він підійшов до стола і повільно, майже ліниво, провів пальцями по його поверхні.

— Сподіваюся, ти не надто звикла до її турботи. Бо тепер я повернувся, і все повертається на свої місця.

Алана стиснула губи, але не відповіла. Вона знала, що Кайден говорить не просто так. Це було попередження. М’яке, але цілком зрозуміле.

— Я приготував для тебе сюрприз, — додав він, кидаючи на неї швидкий погляд.

— Що ще за сюрприз?

Кайден засміявся.

— Терпіння, маленька вовчиця. Усе дізнаєшся. Дуже скоро.

Алана не відповіла, але відчуття тривоги почало наростати. Вона вже знала, що від Кайдена не варто чекати приємних сюрпризів.

Він підійшов ближче, і його пальці торкнулися її підборіддя, змушуючи підняти голову.

— Не дивись на мене так, ніби я чудовисько, — сказав він майже ніжно, але в його голосі відчувалася насмішка. — Я ж хочу лише зробити тебе щасливою.

Алана різко відсторонилася.

— Думаю, наші уявлення про щастя дуже різні, — холодно відповіла вона.

Кайден лише посміхнувся, ніби її слова його зовсім не зачепили.

— Ти ще зміниш свою думку, — запевнив він.

Він відступив, взявши зі столу невеликий згорток, і поклав його їй на коліна.

— Одягни це. Скоро ти зрозумієш, що за сюрприз я для тебе приготував.

Алана з недовірою подивилася на згорток, а потім перевела погляд на нього.

— Якщо ти думаєш, що я буду тобі підкорятися…

— Ти вже підкоряєшся, маленька вовчиця, — перебив він її. — Ти просто ще не усвідомила цього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍