Кирило Легович - Годинник почуттів, Кирило Легович

РІК ДРУГИЙ. Розділ шостий

 

Розділ шостий 

 

“Ось саме тоді я відчув всю силу того болю. Так важко ще ніколи не було. Це вперше відчуття пригніченості й розпачу, від якого я не міг оговтатися. Твоя відповідь стала фатальною. Я загрався. Я проспав мить переходу в реальність і зостався на самоті без розуміння буття, і всього, що мене чикає далі. Як можна вподобати друга, але не переходити межу? Як?" 

 

ТРАВЕНЬ 

 

Костя дивився на себе в дзеркало. Він вдягався по стандарту -  біла сорочка та чорні штани. Вдивляючись у свій образ, хлопець згадував останні місяці перед кінцем сьомого класу.  

Він прийшов на лінійку одним із перших, адже був ведучим свята. Костя стояв, дивився зі сходів на подвір‘я школи і бачив щасливі дитячі обличчя. Він сам був у піднесеному настрої. Сьогодні вечері Костя, Михайло,  Марко, Іван Муров та Іван Халовко збиралися їхати  в подорож до Одеси.  Вони з нетерпінням чекали на  цю подію, яка була для них першою. 

 Лінійка почалася. Як зазвичай, спочатку вступне слово ведучих, привітання директора школи, вручення грамот і в кінці - дзвеніння останнього в навчальному році дзвоника. Тоді всі класи розійшлися по своїм приміщенням, де вчителі проводили останній урок. 

-Дорогий мій сьомий клас! - почала Інна Володимирівна, радісними очима дивлячись на учнів. - Я вітаю вас із закінченням навчального року і початком літніх канікул. Сподіваюся, що ви добре відпочинете, наберетеся сил, і знову прийдете в цей клас першого вересня. Табеля вам роздам трохи пізніше. На цей момент тоді все, не буду вас затримувати, можете йти відпочивати. 

  Клас швидко вийшов зі школи, аби почати святкувати.  Костя попрощався зі своїми друзями до вечора, і пішов додому. Йому  згадалося як він дивися на Кіру під час лінійки. Її погляд був скоріше дружнім. Тієї іскри, що запалила парубкове серце, вже не було.  

Коли Кіра відмовила  пропозицію, то хлопець легко відреагував. Він сам був трохи здивований таким спокоєм.  

Та все ж, осад залишився. Костя проґавив свій шанс мати дівчину. Поки його мучило питання пропонувати чи не пропонувати зустрічатися з Кірою, то дівчаче серце завоював інший. То був Богдан - той самий, що зустрівся з нею на дитячому майданчику.  

 Певна образа на самого себе осідала на душі Кості. Зараз хлопець був спокійним. Він готувався до поїздки, і ні про що не хотів інше думати. Разом з мамою складав великий рюкзак. Він одно поглядав на годинник. “Скоріше одинадцята”, думав він.  

  Нарешті на годиннику пробила двадцять третя година. 

Батько Кості відвіз сина  разом з Михайлом на вокзал, де вони зустрілися з іншими своїми друзями. 

 Надія Георгіївна, вчителька мистецтві  та Тамара Сергіївна, мама Марка і вчителька хімії, разом з іншими школярами сіли на поїзд. 

Колеса не встигли почати рухатися, як хлопці вже ділили полиці плацкарту вагону “Укрзалізниці”. 

 - Так, я буду зверху, - сказав Іван Халовко. 

-Ми не проти,- сказав Костя.- Тільки тепер  є питання: хто буде спати на боковій полиці?  

-Так Іван Муров, - сказав Марко. 

-Я? А, ну так, - відповів Іван. 

 Всі вони сіли за стіл і почали їсти. Тамара Сергіївна пройшлася, подивилася, що все добре і повернулася на своє місце.  

   Хлопці їли аж до другої ночі, паралельно граючи в триньку (гра в карти на гроші) по п'ятдесят копійок. 

 У потязі було неймовірно душно. Парубки прокинулися  мокрими десь о дев‘ятій, а тим часом  потяг уже під'їжджав до Одеси. З перону вже відчувався морський запах Чорного моря. 

  Група засилилася у хостел. У Кості та його друзів номер був високим і вузьким з драбиною на другий, невеличкий за розмірами поверх, де знаходилося два матраци, і єдина можливість відкрити вікно, що знаходилося в стелі.  

    Наступного дня першим прокинувся Костя, який почав будити кожного. Згодом до кімнати завітала і Тамара Сергіївна, аби забрати хлопців на сніданок.  

 День був насичений. Група ходила по Одесі й вивчали архітектуру міста. Воно наскільки було дивовижним, що не вистачить навіть пам‘яті на телефоні, аби сфотографувати всю красу портової перлини.   

  Хлопці повернулися до номера вже вечері. Вони були зморені, але спати ніхто не збирався.  

-Давайте чи Ростика Терезова  позвемо?- запропонував Марко. 

-В триньку на гроші? - запитав Іван Муров. 

-Звичайно, а в що ще? Ооо! Є ідея. Давайте всі об'єднаймося проти нього, а те що виграємо поділимо між собою,- запропонував Михайло. 

-Я вже дзвоню Ростику.  

 Терезов, почувши таку пропозицію, одразу прибіг до хлопців. Грали вони довго. Костя  спостерігав за  грою, та не міг стримувати сміху, коли бачив як його друзі змінюють один одному карти, аби надурити Терезова. 

 Як і завжди, будь-яка гра на гроші постійно супроводжується емоційними сплесками учасників. Година була пізня, а гучний голос можна було почути вже на підході до кімнати. Враховуючи таку ситуацію, спочатку зайшла завідувачка хостела, аби попросити хлопців спілкуватися тихіше. Вони знизили свій тон, але, мабуть, сусідам, що були навпроти, здалося навпаки.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍