Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

Дякую, Боженьку, що ти звів нас, обом на радість, — витерла господиня сльозу, посміхнувшись. — Не зважай, Петрусю, це в мене від щастя й радості. Понад рік же чекала!

Пили, закушували і розмовляли, не кваплячись. Янчук чув, що алкоголь вступає йому в ноги, але Феся продовжувала наливати, і хоч пили потроху, хлопцеві ставало жарко і чомусь сумно, а господині, навпаки, весело. Вона невпоміт підсувалася до нього і палила його стегно своїм, гарячим і приємним. Нарешті полудник закінчили, розмови також обірвалися.

— Як ти себе почуваєш? — спитала Феся, обцілувавши Петрові лице.

— А ти? — хлопець відчув, як заплітається язик.

— На сьомому небі, коханий мій! Ще не в раю, але вже коло нього. Тішусь, що ти не п'яний, а випивши. То, може, заведу патефон та трохи потанцюємо?

— Танцівник із мене нікудишній!

— Я не краща! — і почала накручувати пружину патефона.

Слухали музику і топталися, притиснувшись, міняли платівки, Феся підспівувала — радісно-піднесено, але тихо. Знову пили й заїдали, цілувалися, і Петро також відчув себе «коло раю». Цілунки Фесині ставали все палкішими й гарячішими.

— Хух, Фесю, задушиш же!

— Тобі неприємно, любий?

— Приємно, але ж задихнемося!

— Роздягайся і лягай у ліжко, — Феся почала допомагати хлопцеві зняти із себе одіж. — Отак, любий, не соромся! Тіло в тебе гарне! Озвичаюйся.

Янчук роздягався, відчуваючи десь аж на дні власного сумління докір і осуд, але прохання жінки були такими зливно-пристрасними, що не відповісти їм він не міг, все більше втрачаючи волю й глузд. Тож врешті опинився в прохолодній постелі — спершу сам, а за мить уже з нею, зовсім голою...

Цокав монотонно настінний годинник, заливався десь цвіркун, у напівтемряві блимала лампадка. В шепоті Фесі Петро вчував якусь молитву, божеволіючи від запаху її єства і гри тіла...

— Мушу трохи полежати отак, любий! — шепнула вона, як між ними відбулося роковане. — Пошли, Боже, мені зачаття щасливе від мого пізнього кохання під благодатною планетою, а йому — життя довге, радощі й утіхи земні, — продовжила, христячись. — Мені перевертатися зась покищо... Осмілюйся, не стримуй себе! Це ж свята наша ніч, а для тебе — ще й перша!

«Цілуй, цілуй, цілуй її, знов молодість не буде!» — згадав Янчук Олеся і, прийнятий, знову поринув у отой названий Фесею рай... Знову хвалила його силу, дякувала за насолоду, отриману від нього, нарешті запропонувала випити ще по ковтку, «на брудершафт», щоб освятити перехід на «ти»...

Якийсь час випочивали, потім Феся розповіла про чоловіка, якого не любила, про те, як навмисно запізнювалася із вечірніх курсів, чекаючи під вікном, поки той засне, прикидалася недужою, бридилася близькістю з ним. Знову Петро подав їй келишка, а заїдали цукерками. Вдова будила у хлопцеві чоловіка, розважливо учила його премудрості в тому сороміцтві, задихаючись у шаленстві й пристрасті, ласкаючи студента так, що він млів і втрачав голову.

— Ти справжній мужчина, Петрусю! І неабиякий! Спасибі тобі вічне моє буде, як я ще й завагітнію в цю ніч нашого з тобою свята! Може, вже й заснемо?

— Як хочеш, Фесю! Лякає мене лише те, що можеш завагітніти.

— Викинь з голови! Як тільки відчую, одразу ж вийду заміж за якогось вдівця, порадую його новиною, що то жінка його була недітною, а не він, — я вже все продумала! — знову заціловувала вона коханого, поки не стомилися обоє.

— Тепер заснемо, дорогий мій! Хорошого потроху, бо обезціниться! Якщо забажаєш, то через пару тижнів, як сил наберемося, можемо повторити свято. І на тому й закінчимо, гадаю, щоб не втягуватися в розпусту, — поцілувала вона студента на сон і затихла, лежачи горілиць. Швидко заснув і Петро, забувши, що з ним і де він.

Відчуття своєї довершеної дорослості, пізнання власної чоловічої інтимності та жіночої оголеної сексуальності Янчук, ніби у стані алкогольного сп'яніння, якийсь час носив у собі — з подивом, приємністю та гордістю, запам'ятавши їх на все подальше. Тим більше, що в його будні неждано вклинилися події, які змінили власне сенс його життя, нагадавши вже вкотре про нетривалість і тлінність всього людського під тягарем невідворотної Долі.

Першим проявом змін був його стан після прочитання в альтанці чергової порції книжок і розмови з деканом педінституту на тему експорту революції з Москви в Іспанію і її жертвенних наслідків, а фактично, — про людину, як мірило усіх речей, про прихід іще грізніших часів для України в пеклі імперії.

Під впливом прочитаного в історії Дорошенка та в листуванні-полеміці Донцова з Леніним і під враженням почутого в той недільний день від професора Янчук, повернувшись додому, написав вірша-молитву:

Мадонно наша, Україно!

Свята з правіку Богомати!

Ми молимось тобі чаїно —

Спаси нам мову рідну й хати!

Дай сил нам, прагнучи до волі,

Свій труд нести тобі уклінно,

Не вмерти й вижити в неволі!

Мадонно рідна! Україно!

На понеділковій зустрічі в будинку саносвіти Петро прочитав літстудійцям цю молитву, отримавши, крім заслуженої критики, ще й похвалу від Чигирина та Осьмачки, що були цього разу присутніми.

— Зверніть увагу, шановне товариство, найпаче наймолодші тут! Ніби за апостолом Павлом: «Нас вбивають, а ми не вмираємо!» Ця молитва — підтвердження того, що основи наші — мова, хата, сила й труд — в ім'я України! Органи НКВС тепер збирають підписи, особливо від молоді, про засудження так званих ворогів народу — севеувців. Але як можна підписувати ті пасквілі, коли вони вигадані на людей, яких ми не знаємо?! — закінчив Чигирин питанням свій виступ і сів...

— Директора нашої тютюнової фабрики Ейдуса енкаведисти заарештували ні за що, а на зборах вимагали, щоб робітники підписалися під вимогою його покарання. Я втік звідти, а багато хто таки поставив свій підпис! — наступного дня повідомив Янчукові під турніком новину Льова.

Розповіді Власа Гулака, висновки декана, зауваження Чигирина, сповіщення Льови осіли аж на дно Петрової душі і не забулися навіть після домовленої другої «райської» ночі з Фесею в наступну неділю, після якої він виявив у бабусиній поштовій скриньці повістку з викликом у міський відділ НКВС в якості свідка.

Що, власне, він мав засвідчити і проти кого, Янчук не здогадувався, але вияснив швидко, як тільки його прийняв недавній окружком, а тепер начальник товариш Левшин. Переглянувши Петрову довідку про те,