Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

стискала долоні. — Скучила я за тобою! — раптом засміялась крізь сльози. — Не появляєшся, не знаю, чи ти живий, а я ж жити без тебе не можу! Я вже збожеволіла без тебе! Чуєш, збожеволіла!

— Чую, але чим можу тобі зарадити?

— Я ж нічого не вимагаю, прошу лише бути мені братом! Хіба ж це так тяжко тобі, самотньому? — знову заслізилася.

— Дякую, буду! Але тепер би пообідав, як твоя ласка.

— Невже це ти кажеш?! Невже це не для замирення і задобрення? — розмазувала Феся сльози по лиці. — Ой, любий мій, я миттю, я зараз! — і почала спішно носити їжу на стіл. — Може, й вип'ємо трохи? Маю про запас.

— Пити не буду, Фесю!

— Як скажеш, любий! — почала краяти хліб. — Я без твого бажання нічого від тебе не хочу!.. А до сала, може, цибулину або часничину тобі дати? Чи будеш холодний суп квасолевий їсти?

— Давай і суп, і часник із цибулею, і все, що хочеш, їстиму все із задоволенням!

— Насміхаєшся з мене? — скривила раптом уста. — Жертвуєш?

— Чому ж? Справді їстиму!

— Холодний він у мене, — накладала у миску загуслий суп.

— То й добре, не попечемося!

— Рідний мій! Яким же ти вмієш бути хорошим! Підсідай ближче, бери ложку та їжмо, — шморгнула вона носом.

Янчук їв із апетитом, Феся підтримувала його. Не стало супу, перейшли до хліба з цибулею та сала, згодом до вишкварок, аж поки їсти вже більше не було сил.

— Маю ще кисіль, будеш?

— На кисіль місце знайдеться, думаю.

— Пий, любий мій, я вже не хочу.. А ти тепер на перевіз підеш?

— Ще не думав, прошу твоєї поради.

— На перевіз іди. Там, хоч і тяжко, але щось за літо заробиш, здоров'я скріпиш, загориш. Мені за човна платити не треба, я, слава Богу, копійку маю, а ще й задоволення матиму, що тобі в пригоді стала, а цього і за гроші не купиш. Дам тобі трохи ковбаси та банку смальцю. Візьмеш?

— Візьму, але...

— Ніякого але, любий! Ну, уваж, ну, уступи, хай натішуся! — затисла Петрові уста рукою, не даючи заперечити.

Так була складена між ними домова, після якої Янчук бачив Фесю рідко. Кілька разів, не дочекавшись його вдома, вона приносила йому на берег канапки, розпитувала про новини і з тим ішла додому.

Зарібки у Петра були різними, але чималими, тож, міняючи дріб'язок на асигнації і складаючи їх у столі, він виділяв собі на їжу, не шкодуючи, від чого почув себе врешті дужим, та й Льова якось уранці на турнікові те зауважив.

Була іще одна вечеря у Фесі — уже із «чекушкою», принесеною Янчуком. Господиня так же шалено проявила радість, а її гість відчув гіркотливу терпкість після її прощального цілунку, що страхав його не сам по собі, а як прояв шаленої вдовиної пристрасті, яку кожного разу при ньому Феся не могла стримати. Роботи вона мала по вуха, заробляла добре, не лінячись, у їжі собі не відмовляла, і при зустрічах всякий раз нагадувала про заміж і бажання мати дитинку, якою, здавалося, снила.

Петро за якийсь час настільки відчув себе здоровим, що вирішив стати донором. Група крові в нього була нульовою, отож, при потребі мав і гроші, і ситий обід. Якось стався випадок, коли «швидка» взяла його вночі прямо з постелі, — він, на щастя, встиг випити з літру води перед тим, як сісти в машину, — до жінки, що не приходила до себе і була вже біла, як папір. Отримавши чотириста грамів його крові, вона опритомніла, зарум'янилась і лишилася в його пам'яті зразком жіночої вроди. Вдячний її чоловік записав Петрову адресу і через пару тижнів приніс йому додому кілька плиток шоколаду і аж сто карбованців. Тож каса Петрова росла не лише на перевозах, аж не вірилось.

Та канікули, а з ними й можливості заробити, скінчилися, і Феся на знак завершення вимолила в нього згоду на спільну вечерю в неї, танці під патефон на всю ніч і «трохи кохання». І не хотів, а мусив Петро дотримати слова і віддячити модистці за човна, що дав йому можливість непогано заробити на прожиття.

Переодягнувшись у святкове вбрання і підстригшись у перукарні, він по обіді напередодні початку навчань прийшов до неї із квітами подяки і «чекушкою», як і попереднього разу.

— Любий мій! — перехрестила вона його у дверях. — Який же ти слівний та уважний! — обняла й поцілувала, беручи квіти. — Я рада, що прислужилася тобі, давши змогу заробити, а ти ще й змужнів за літо! Ось глянь на себе в люстро! — силоміць потягла його. — Чим не мужчина?

Петро побачив себе якимось інакшим та й Феся йому здалася ніби переляканою.

— Скинь, може, френча, бо жарко від плити, а у нас же свято нині спільне! — почала вона підпалювати лампадку в кутку під старезною іконкою. — Дозволь мені помолитися за нас обох, милий мій, та й приступимо до вечері.

В хаті було поночі, бо Феся перед молитвою завісила вікна. Янчук присів у кутку, іронічно спостерігаючи, як господиня била поклони, хрестилася і палко шептала молитви.

— ...І нині, і прісно, і на віки віків! — закінчила врешті вдова і помалу звелася. — Оцим цілунком передаю тобі рівно половину всього вимоленого мною у Бога нашого, — набожно поцілувала гостя і розпорядилася, все ще перебуваючи під враженням молитви. — Сідай до столу першим, а я отут скраю, — поправила ряднинку, послану на ослінчику на двох. — Закладу ще двері, щоб нам не заважали, — і пішла в сіни.

Стіл був заставлений стравами, були й вино з горілкою у пляшках. Петро, перейнявшись святковістю, чув себе урочисто, хоч і не подавав виду.

— То за що вип'ємо, любий? — осяяла його Феся гарячим поглядом.

— За твоє здоров'я і щастя, — запропонував гість.

— Я, нівроку, здорова, а ось за щастя та радість із тобою вип'ю! Але, цур, до дна!

Янчук одразу зрозумів, що до його вина була домішана горілка, але випив, сказавши собі «будь — що буде!»

— Отак, гістоньку мій, заїдай канапкою зі смальцем, щоб не сп'яніти... Розкуйся і не бійся, голубе мій! Пополуднуємо та й приступимо до свята... Який же ти божественно-цнотливий!