Решад Нурі Гюнтекін - Чаликушу

вже за сорок, мабуть, вважали себе ще за жінок, а Кямрана за чоловіка. Отож йшли дещо віддалік.

А я з дітьми йшла попереду, та все-таки дослухалася до розмови позад мене. Кямран розповів тітці та Мюжгян, яким вітром занесло його до нас.

— Цього літа я так занудився в Стамбулі, ви навіть не уявляєте…

Я аж ногою тупнула. «Авжеж, — думаю, — поїхала удовичка у чужі краї, то й не дивно…»

А він веде далі:

— Два дні тому, було якраз п’ятнадцяте число, я з друзями видерся був на гору Алемдаг. Ніч була розкішна. Але мене такі розваги стомлюють, і я перед світанням спустився нишком до міста. Одне слово, було мені дуже сумно, і я вирішив, що треба на якийсь час поїхати зі Стамбула. Але куди? В Ялова ще рано. В Бурсі в цей час пекло справжнісіньке. І я згадав про вас, мені так хотілося усіх побачити.

Того вечора наші довго не відпускали Кямрана, а все розмовляли в саду. Мюжгян ледве стояла на ногах, така була стомлена, а проте не відходила й собі.

Тільки я весь час намагалася триматися осторонь, все тікала то в хату, то в темний сад.

А коли підійшла до них, Кямран ображено промовив:

— Тут не всі, здається, вітають гостя.

Я засміялася й знизала плечима:

— Адже кажуть, що гість гостя не зносить.

Мюжгян тримала мене за руку, наче боялася, щоб я

знову не втекла. Та я все-таки вирвалася й пішла до хати, сказавши, що хочу спати.

А коли Мюжгян прийшла аж опівночі, я все ще не спала. Абла сіла на ліжко й зазирнула мені в лице. Щоб не розреготатися, я повернулася на другий бік і заповзялася хропти.

— Нема чого прикидатися, краще розплющ очі!

— Я справді спала, — зиркнула я на неї.

Та врешті ми не втрималися й зареготали.

Мюжгян погладила мене по щоці й сказала:

— А що, справдилася моя здогадка.

Я рвучко схопилася, аж пружини зарипіли:

— Що ти хочеш цим сказати?

— Нічого, нічого, — схаменулася вона й, посміхнувшись, додала: —Тільки, бога ради, не треба мене душити, я помираю від утоми.

Вона погасила лампу й лягла.

Через кілька хвилин я все-таки підійшла до неї й притисла Мюжгян до грудей. Та вона вже спала.

— Не треба, Феріде, — попросила вона, не розплющуючи й очей.

— Гаразд, — погодилася я. — Але ж ти повинна все знати, я не засну, поки не розповім.

І хоч в хаті було поночі, а Мюжгян очей не розплющувала, я все-таки сховала своє обличчя їй у коси й пошепки сказала;

— Ти своїм розумом надумала щось божевільне… Я розумію… Але якщо ти хоч щось йому скажеш, я схоплю тебе й кинуся разом з тобою в море…

— Гаразд… гаразд… — мимрила Мюжгян. — Що тобі треба?

І вона знову поринула в сон, хоч я її все ще трясла.

Приїхав Кямран, і в мене зіпсувався настрій. Я відчувала гнів, страх і огиду. І це почуття що не день, то все дужчало. Варто було лишитися нам удвох, як я починала говорити з ним украй нечемно й намагалася якомога швидше утекти.

Ще добре, що Азіз-бей майже не відпускав гостя. Весь час запрошував він гостей додому й знайомив їх з Кям-раном або ж возив його кудись далеко на прогулянку чи до котрогось місцевого багача в гості.

А якось уранці кузен стрівся мені на сходах. Він, здається, лаштувався їхати в гості. А тепер заступив мені дорогу й, озирнувшись на всі боки, чи ніхто не дивиться, сказав:

— Я помру, Феріде, через таку гостинність.

Я прикинула, що проскочити мені між ним і бильцем не вдасться. Отож змушена буду тернутися об нього.

— А хіба вам погано? Ви й так щодня на гульках.

Дивно було дивитися на те, як безнадійно він посміхнувся, звівши очі до стелі.

— «Гість гостя не зносить», але є й таке: гість гостя перед господарем оббріхує. Дивися, бо й я таке зроблю…

Кямран чомусь погнівався моїм словам: «Гість гостя не зносить» — і тепер щодня дорікав мені.

— Гаразд, — сказала я, — але ж на що ви скаржитеся. Щодня вам показують мальовничі краєвиди, знайомлять з новими людьми.

Він аж скривився:

— Яка мені втіха від тих людей?

— А де ж нашим бідним родичам взяти таких, щоб вас веселили? — не втрималася я.

Кямран зрозумів, кого я мала на увазі. Він схвильовано кинувся до мене з руками:

— Феріде?..

Але ті руки лишилися ні з чим. Я хутко проскочила між кузеном і бильцем й, перестрибуючи по дві сходинки, кинулася в сад, щось наспівуючи.

Нарешті одного дня Мюжгян все-таки зрадила.

Якось ми прогулювалися коло урвища край моря. Осіннє повітря було невимовно чисте, вночі йшов дощ. Шмат хмарини, схожої на туман, заступив сонце, і морське плесо зарябіло хвилястим поблимуванням.

Далеко виднілося кілька нерухомих, мов тінь, човнів.

Раптом я побачила, що дорогою йде Кямран. Либонь, не поїхав сьогодні нікуди.

Мюжгян сиділа на величезному пні й дивилася на море, отже, кузена не помітила. Я теж прикинулася, ніби не помічаю його, й повернулася до моря. Я не бачила Кямрана, не чула його кроків, але відчувала, що він іде прямо сюди, і мені стало моторошно.

— Чому ти замовкла, — обізвалася раптом Мюжгян.

Вона озирнулася й побачила Кямрана. Той був уже

зовсім близько. І не було жодної можливості уникнути цієї ранкової зустрічі.

— Ви й сьогодні не забули парасольки? — жартома запитав Кямран.

— Бо дощ може бути й сьогодні теж… — засміялася абла.

Кямран перевів розмову на те, що йому така погода до вподоби, — тиха й нерішуча, як її характер.

А Мюжгян, що розважалася була розкриванням парасольки, заперечила йому.

— Ні,— сказала вона, — така погода приємна, але наводить на людину сум. Та й у цю пору всі дні такі. А вже зима… Ви навіть не уявляєте, яка вона тут нестерпна… А батько звик, і його лякає вже сама тільки думка, що довелося б деінде їхати.

— Але ж не гудьте ці краї. Хто знає, може, ви ще одружитеся з якимось тутешнім багатирем, — пожартував Кямран.

— Не доведи господи, — аж головою похитала Мюжгян. Мабуть, сприйняла ці слова без жарту.

Раптом неподалік пройшов босий рибалка. Це був той самий дід, якому я назвалася Марікою. На голові в нього червонів той самий завій, що й минулого разу.

— Давно тебе не видно щось, Маріко! — гукнув він мені.

— Та ось готуюся поїхати якось з вами рибу ловити, — одказала я старому.

Та так розмовляючи і пішла з ним уздовж берега.

А коли