Решад Нурі Гюнтекін - Чаликушу

повернулася, Мюжгян саме розповідала кузенові про ту Маріку. Закінчивши ж, ухопила мене за руку й вигукнула:

— Краще вже не мене, а Феріде залишимо в Текірда-зі? їй поталанило, сватається тут син одного рибалки, усі його називають їса-капітан. Не дивуйте, що рибалка. Там такий багатирі

Кямран посміхнувся.

— Хай навіть мільйонер, але ми не настільки демократи, чи не так, Феріде? Я — кузен і протестую.

Мюжгян, завжди стриману й таку розумну, сьогодні наче нечистий підштрикував. Уявляєте, що відповіла вона Кямранові?

— Але ж це ще не всі кавалери, — сказала вона. — Феріде судилася блискуча доля. Наприклад, один красний, мов ясне сонце, офіцер-кіннотник. Щовечора під’їжджає він до нашого будинку і гарцює на коні не тільки з великим хистом, а й небезпекою, а все щоб сподобатися Феріде. -

Кямран аж зареготався. Але в тому реготі було щось не схоже на звичайний сміх, бо чувся якийсь надлам.

— Цього разу я не перечитиму. її право вибирати, кого захоче, — промовив він.

Я нишком посварилася на Мюжгян, мовляв, я тобі покажу! А потім сказала:

— Це вже занадто. Та ще ж і знаєш, що я не люблю таких балачок.

Мюжгян стала позад Кямрана й підморгнула мені.

— Так, удвох ми такого не балакаємо…

— Брехуха! Набалакуєш на мене!

Кямран тепер аж напосівся на неї:

— Мюжгян, ти повинна розповісти мені геть усе. Адже я не чужий.

Я розгнівалася й тупнула ногою:

— Ясно все! З вами не можна розмовляти, не посварившись. З богом!

І я, розхвильована, подалася до моря.

Я йшла, але якесь чуття промовляло до мене, що почата розмова ще не урвалася. Я стала край урвища й почала сердито жбурляти в море каміння. А нахиляючись, щоразу позирала назад. І те, що я бачила, аж ніяк не могло мене заспокоїти. Мюжгян, здається, ладна була й далі мене зраджувати, а я не знала, як її зупинити.

Спершу вони говорили сміючись, потім серйозно. Мюжгян почала малювати щось парасолькою на піску, наче їй бракувало слів, а кузен стояв рівний мов статуя. А потім я побачила, що вони повернулися в мій бік і, ще гірше, вже йшли до мене.

Я кинулася аж на край урвища й стрімголов скотилася в найкрутішому місці донизу, у пісок. Мені й зараз дивно, як це я того дня котилася й не те що десь там трохи, а не розбилася зовсім.

Та на жаль, я не порятувалася від них моєю шаленою втечею, бо невдовзі уздріла, як вони теж сходили сюди, тільки в іншому місці й обережно.

Звичайно, якби я кинулася навтікача, ці пещені особи й верхи не догнали б мене. Але коли я втечу, то ще подумають, що я про все здогадалася або принаймні маю підозру. Через те я тільки швидше пішла й зупинилася хіба тільки тому, щоб жбурнути камінь. А так я була начебто спокійна. Я йшла з надією, що мене врятує затока— адже вони побояться брести водою. Та, мов на зло, вранці вода відпливла й поміж скелями лежала суха-сухесенька стежка.

Та вже був готовий інший план. Треба було пройти ще трохи берегом, а потім вузенькою стежиною пролізти знову на кручу, куди навіть кози ледве діставалися. Тоді мої переслідувачі й сліду мого не побачать, а отже, змушені будуть відмовитися від пошуків.

Тільки-но я стала по той бік затоки, як побачила цілу комедію, скоріше б, трагедію, від Зого з моєї голови вилетіли всі попередні турботи. Старий рибалка, котрий ще недавно проходив повз нас, тепер бігав з веслом за чорним псом. Бідний приблуда з повискуванням не знав, як утекти. Рибалка ж ледь доганяв його, — та так і бив веслом куди попало.

Я подумала, що собака скажений, і зупинилася. Та незабаром зрозуміла, що сказився дід, бо довів себе криком вже до самозабуття.

Я все-таки не наважувалася підійти ближче й крикнула віддалік:

— Що таке, нащо ти б’єш бідолаху!

Дід, весь засапавшись, на мить зробив собі перерву. Обіпершись об весло, він плаксивим голосом сказав:

— Що таке?.. Він мені, проклятий, смолу перекинув, на цілих тридцять курушів! Та ти не бійся, я його до тебе не підпущу.

Гнів діда можна було зрозуміти. Старий повісив на вогонь бляшанку із смолою, а пес перекинув. Так, страшний вчинок! Але ж не настільки, щоб убити бідну тварину веслом.

Пес сховався в щілині між скелею, на його розсуд це було надійне місце. Він тільки тихо повискував, хоч йому краще було б тепер подумати, як порятуватися та вилізти з цієї схованки й тікати, не чекаючи, поки ворог надійде вдруге. Справді, краще йому було б утікати вздовж берега або побігти нагору тією стежкою, що й я.

Якби я мала час, то щось би зробила для порятунку собаки. Але я мала тільки клопіт, мені самій треба було втікати, мов песику. Мюжгян з кузеном ось-ось мали стати по цей бік затоки.

Хутко кинулася я берегом до кручі й почала дертися вгору, але, як направду, мені зовсім не хотілося утікати. Я раз по раз зупинялася й дивилася вниз.

А трагедія собаки очевидно зацікавила й Мюжгян та Кямрана. Вони схвильовано говорили біля перевернутої бляшанки зі смолою. Потім я побачила, як Кямран дістав з кишені гаманець і дав дідові грошей. Та ще дивніше — втішений рибалка жбурнув весло додолу й, повернувшись до мене, замахав мені руками.

Собака врятований… Незважаючи на поклики, я пішла додому. Я ніяк не могла забути того, що зробила Мюжгян. Мене почало палити. Час від часу я стискала долоні, аж нігті було знати, й промовляла: «Осоромила… Але я поквитаюся з тобою, Мюжгян…»

Я бігла так хутко, що, мабуть, за годину була б у Стамбулі. Біля воріт стрівся мені дядько Азіз.

— Чому це ти червона як буряк? — вигукнув він. — Чи, може, хтось женеться за тобою?

— З чого це ви взяли, — засміялася я нервово й метнулася в сад, звідкіля долинав дитячий галас.

У саду під величезним грабом була зроблена гойдалка. Вряди-годи я збирала сюди дітей, і сад скидався тоді на ярмарковий майдан. Сьогодні ж мої маленькі друзі позбігалися сюди й без моїх запросин. Велике й мале, усією юрмою оточили вони гойдалку.

Як до речі!.. Тепер не треба мені тікати й зачинятися в хаті. А вже відомо, що Мюжгян з кузеном найперше побіжать під двері моєї кімнати й зчинять там переполох. А я зможу сховатися в дитячому гурті або зчиню таку божевільну біганину, що Мюжгян з кузеном до мене не дістануться.

А мої малі