Решад Нурі Гюнтекін - Чаликушу

Уночі в мене почалася гарячка. Я ніяк не могла заснути. Металася в ліжку, мов велика рибина в сітці, й марила.

Слава богу, хоч ночі були малі. Мюжгян до світанку не залишала мене саму. Мені здавалося, що змінилося моє єство. Я була гидка самій собі й відчувала якийсь непоборний страх. Мов вередливе дитя, обіймала я раз по раз Мюжгян і пхикала: «Нащо ти так сказала, абла?»

А та, либонь, боялася нового нападу й через те не казала нічого, лише гладила мене по голові, поклавши її собі на коліна. Мюжгян хотіла мене приспати. Та над ранок ще дужче розгнівалася й сама кинулася в наступ, та ще яким тоном:

— Ти дурна! Хіба любити сором? Що, біда зчиниться через це?.. Навіть, як усе буде гаразд, ви одружитеся, та й по тому… Спи… Бо я не люблю такого.

І я від такого натиску зовсім принишкла. Власне, мені забракло снаги. Я, мов та коза з казки, що цілу ніч билася з вовком, теж здалася тільки вранці.

Я вже була на хвилях сну, коли до мене долинув солодкий голос Мюжгян:

— Ти йому теж, мабуть, не байдужа.

Але я вже не мала сили, щоб обуритися, й заснула.

Наступного дня нас запросили в гості до одного з місцевих багачів. Здається, я ще ніколи в житті так не веселилася та не дуріла, як того дня. Я покинула тітку й Мюжгян біля басейну, щоб вони там досхочу набалакалися з дорослими, а сама, очоливши дітлахів, гасала з ними і сушею, й водою. Я не спинилася навіть перед неосідланим конем, хоча укоськати його мені й не вдавалося.

Тітка й Мюжгян, ловлячи мій погляд, робили й головою, й руками різні знаки, відомо якого змісту. Я чудово розуміла їх, але прикидалася, наче нічого не розуміла, й знову зникала між деревами.

Звичайно, соромно й непристойно гасати розпатланій п’ятнадцятирічній дівчині босоніж, мов кобила, як делікатно кажуть мої тітки. Я й сама це добре знала, та тільки ніяк не могла пояснити цього самій собі.

А коли Мюжгян на якийсь час лишилася сама, я вхопила її за руку й крикнула:

— Що ти дізнаєшся серед цих манірних, мов вірменська наречена, панночок? Ходи краще до нас…

На це абла розгнівалася:

— А ти дала мені тієї ночі хоч на хвильку спочити? Феріде, ти й справді якесь дивовижне створіння! Згадай, що було з тобою вночі? Ти й двох годин не спала, а вдосвіта вже була на ногах. Невже ж ти не відчуваєш утоми? Свіже лице, очі горять!.. А глянь на мене!

Бідна Мюжгян таки була гідна жалю. Зморене обличчя було жовте, мов свічка, біліли тільки очі.

— А я не пам’ятаю, що було вночі,— сказала я й знову побігла.

Звечоріло, а нашого візника все ще не було, і ми пішли пішки. Звичайно, так краще, додому було зовсім недалеко. Тітка з двома сусідками її віку ішла десь позаду. А ми з Мюжгян, котра нарешті вирішила трошки підбадьоритися, хутко подалися вперед. Край дороги росли сади, оточені тинами та напіврозваленими стінами на хатчинах. А по другий бік лежало безмежне море, без вітрил і туману, схоже на безнадію.

В сади прийшла дочасна осінь. Пожухло на тинах та на стінах в’юнке зілля. Де-не-де траплялися прибиті пилюкою польові квіти. А на дорогу падала разом з першим жовтим листям тінь миршавих грабів і лягала в куряву.

І тільки червоніла ще з глибини старих садів кущувата ожина, а вже її аллах тільки на те й послав нам, щоб було що дзьобати чаликушу.

І тому я одвертаюся від безнадійного моря, хапаю Мюжгян за руку й тягну прямо до кущів ожини.

Тітка з сусідками вже поруч, та поки вони тупцятимуть, мов черепахи, до повороту, ми ще тридцять раз упораємося.

Але Мюжгян, не те що нетерплячу мене, а й кого завгодно роздратує. Ми й так ледве тупцяємо полем, а в неї то підбори підламуються, то вона боїться поколоти стернею ногу або стане перед канавкою й вагається — боїться переплигнути.

А тут ще й мопс якийсь заповзявся гавкати на нас. Він там такий, що й в сумку влізе, а Мюжгян уже ось-ось кричатиме, щоб рятували. А до всього вона ще боїться їсти ожину.

— Захворієш, зіпсуєш шлунок! — кричить вона й хоче вирвати у мене з рук ягоди.

Отже, ми мало-похмалу сваримося, а ожина чавиться, липне до лиця й крапає на мою білу матроску, прикрашену на широкому комірі двома сріблястими якорями.

Я гадала, що ми впораємося з ожиною, поки тітка з сусідками дійде до схилу. Але вона вже там, а ми з Мюжгян все ще сваримося.

Тітка, мабуть, турбується й тому не завертає донизу, а все поглядає на нас. Там ще й якийсь чоловік.

— Цікаво, хто це? — питає Мюжгян.

— Хто б там був, — кажу, — перехожий якийсь або селянин.

— Мабуть, ні…

Як направду, то я й сама так думала.

Вже звечоріло, на дорогу падали тіні високих дерев і через те було важко упізнати того, хто стояв із жінками.

Та невдовзі він сам одійшов від них і помахав нам рукою. А потім вирушив нам назустріч.

Ми розгубилися.

— Дуже дивно, — сказала Мюжгян. — Мабуть, хтось із наших знайомих. — Але одразу ж додала схвильовано: — Ой Феріде, це, здається, Кямран…

— Не може бути. Що йому тут робити.

— Далебі ж, він!

Мюжган побігла назустріч, а я, навпаки, пішла ще повільніше, відчуваючи, як тремтять ноги й перехоплює подих.

Край дороги я зупинилася. Поставила ногу на камінь й почала повільно розшнуровувати та зашнуровувати черевики.

А коли ми стояли вже одне проти одного, я поглядала на нього спокійно й навіть трохи насмішкувато.

— Дуже дивно, — промовила я, — що ви тут… Як це ви наважилися вирушити в таку далеку дорогу!

Він не сказав нічого, лише стояв, мов перед кимось чужим, і боязко дивився мені в очі. Потім подав руку.

Я швидко сховала свою за спину.

— Ми тут з Мюжгян влаштували ожиновий банкет і тепер руки липнуть. До того ж і в куряві… А як тітки? Неджміє як?

— Вони цілують тебе, Феріде.

— Мерсі.

— Як ти засмагла, Феріде… І вся в цяточках.

— Від сонця…

— І ти теж, Кямране, — устряла в розмову Мюжгян.

Я не втрималася:

— А хтозна, може, він місячної ночі без парасольки походжав.

Ми засміялися й пішли.

За мить тітка Айше й Мюжгян уже вели мого кузена попідруки. Сусідки, яким давно перевалило