Решад Нурі Гюнтекін - Чаликушу

— Феріде, що ж ти наробила, — зашепотіла вона. — Як нам тепер бути?

— Таж рибалки людей не їдять, — засміялася я.

А насправді було не до сміху, особливо мені. З голими до колін ногами й панчохами в руках я ніяк не була готова до зустрічі з людьми.

Мюжгян уже ладна була пуститися своїми дрібними ноженятами, мов павучок од віника. Та я вирішила, що це ще більший сором, і почала з рибалками, мов нічого й не сталося, розмовляти. Запитала, чому сьогодні вода залила берег, потім — де й коли краще ловити рибу. Питання такі, що тільки б не мовчати.

Двоє з рибалок були парубки, літ по двадцять, а може, трошки більше, третій же був старий.

Парубкам стало, мабуть, ніяково, отож відповідав дід. Але йому теж було не по собі, як, врешті, й мені самій, і він запитав, хто я.

Я, трохи розгубившись, відповіла:

— Маріка [16]… Приїхала із Стамбула до дядька в гості. Мій дядько — купець.

Після цього я відійшла від них, а Мюжгян, наздогнавши мене, вчепірилася за руку й чимдуж потягла мене звідтіля.

— А бий тебе сила божа! — сварилася вона. — Нащо ти сказала таке?

— А що… Тітки мені тільки про те й торочили, щоб не молола язиком та стримувалася, бо там, мовляв, усі тільки плітками й живуть. Не вистачало мені, щоб рибалки сказали: «Оце мусульманка, не те що обличчя виставила, а й коліна!»

Словом, боягузка Мюжгян з нічого зробила хтозна-що.

Вечорами Мюжгян і я любили походити попідруки, та одного разу я помітила, що довкола нас виграє на конику молодий офіцер — кіннотник. Може, він навчає свого коня, але ж поле, місця й там вистачить, невже ж треба гарцювати конче тут? Од’їде та й знову їде, і так позирає, і так зацікавлено, що, здається, ось-ось зупинить коня й заговорить.

Та коли одного дня він знову прогарцював на своєму баскому, а ми повтікали під стіну за дерева, я нишком посміхнулася й кашлянула:

— Усе зрозуміло!

Мюжгян глянула на мене й запитала:

— Що ти хочеш цим сказати, Феріде!

— А те я хочу сказати, абла, що ми вже не діти… Ви так гарно фліртуєте з паном офіцером.

Мюжгян почала сміятися.

— Це я?.. Ти просто дурне дитя.

— А хіба що, як ви дозволите собі порозмовляти з ним.

— Ти думаєш, офіцер на конику гарцює через мене?

— Але треба бути дурною, щоб цього не бачити.

Мюжгян знов усміхнулася. Тільки на цей раз той усміх був якийсь сумний-сумний. Потім вона зітхнула й промовила:

Моя ти дівчинко, я не та, за ким увиваються… Він гарцює ради тебе.

— Що ти, абла?

Я аж очі витріщила.

— Так, ради тебе. Я бачила його й до твого приїзду, але тоді він проїжджав, не відрізняючи мене від цих дерев. І ніколи не повертався…

По вечері ми знову вийшли на вулицю й мовчки побрели до моря.

— Чому ти сумна, Феріде, навіть твого голосу не чути, — сказала Мюжгян.

Я ще трохи помовчала й нарешті відповіла:

— Мені сумно, що ти вдень сказала таку дурницю— Я ніяк не можу того забути.

— А що я таке сказала, — розгубилася Мюжгян.

— Хіба ж не ти сказала: «Я не та, за ким увиваються?»

Мюжгян тихенько засміялася:

— Гаразд, але тобі що з того?

На очах у мене забриніли сльози, я вхопила сестру за руки й промовила:

— Абла, хіба ж ти негарна?

Мюжгян знову засміялася й легенько щипнула мене за щоку:

— Я не потвора, але й не красуня… Погодьмося на тому, що я середня, та й годі нам сперечатися… Але ось ти — що більше підростаєш, то все стаєш така вродлива, аж страшно!

Я поклала руки Мюжгян на плечі й потерлася носом об її носа, наче поцілувала.

— Скажімо і про мене, що я середня, та й усе.

Ми стали на краю провалля. Я брала камінці й жбурляла їх у море. Мюжгян ухопилася й собі, не знаю тільки, як вона їх кидала, у неї, бідної, були такі слабкі рученята.

Мій камінець спочатку зникав у повітрі, а потім падав { розбивав зоряну воду на безліч світлячків. її ж камінчики ледь сягали провалля, щоб ударитися об рінь, від чого долинав якийсь смішний звук, або ж плюхалися в пісок. Це нас дуже тішило. Вкутане місячним серпанком морське плесо повинно було, звичайно, надихати молодих дівчат на вищі почуття, але що вдієш.

Та ось Мюжгян стомилася й сіла на уламок скелі, я ж присіла біля її ніг на землі.

Абла все розпитувала мене про моїх подружок по школі. Я почала розповідати їй про Мішель, а потім Якось так вийшло, що перекинулася й на історію мого Вигаданого кохання.

Що штовхнуло мене на це освідчення сестрі? Потреба поговорити… Не знаю. Кілька разів я відчувала, що плету нісенітницю, й намагалася змовкнути, та от не виходило. І ось я добалакалася до того, що розповіла, як одурила дівчат моїми баєчками про сон рябої кобили. Але якщо тоді мене й брав сум, то цього вимагала роль; чому ж тепер мене полонило те саме почуття, адже не було на це жодної потреби?

Мій голос поволі тихнув, очі були — наче в тумані. Я намагалася не дивитися на сестру, лише перебирала пучками гудзики на її сукні, м’яла поділ або ж клала голову їй на коліна й довго дивилася в безмежну далеч моря…

Спочатку я хотіла приховати, хто герой тих казок, але все-таки це вихопилось у мене.

Мюжгян слухала мене мовчки, тільки гладила рукою по голові.

— Звичайно, обдурювати подружок, видаючи їм вигадки за правду, дуже соромно, — закінчила я свою розповідь.

Але як вам сподобається її відповідь?

— Біднесенька моя Феріде. Ти й справді любиш Кям-рана.

Я з криком схопилася на неї, й, поваливши Мюжгян на суху траву, почала її щодуху трясти:

— Що ти сказала, га£ ІДо ти сказала?! Я — того жовтого, потайного скорпіона!..

Мюжгян вже ледь намагалася боронитися. Врешті спромоглася на подих, благально прошепотіла:

— Ой годі… Сукню порвеш… Люди ж ходять… не дай бог, побачать…

— Забери свої слова назад…

:— Заберу… Що хочеш зроблю, тільки пусти…

— Тільки не заради того, щоб мене здихатися, а з переконань.

— Звичайно, не для того… щоб здихатися… а з переконань… — Мюжгян устала й обтрусилася.

— Феріде, ти справді божевільна, — засміялася вона.

Я ж сиділа так само долі й тремтіла.

— Бійся бога, абла… Як ти можеш пускати на мене таку славу. Я ще дитина.