Галя Аккерман - Безсмертний полк. Священна війна Путіна

Єльцину було не досить призначити Путіна на посаду прем’єр-міністра, він одразу прагнув зробити його спадкоємцем, здатним захистити його, а також його родину від усяких можливих переслідувань за злочини і надуживання, скоєні протягом десятиріччя, коли він перебував на чолі влади. У своєму телевізійному зверненні 9 серпня 1999 року Єльцин виразно заявив про свої наміри:

«Тепер я вирішив назвати людину, яка, на мою думку, здатна консолідувати суспільство. Спираючись на найширші політичні сили, забезпечити дальше проведення реформ у Росії. Вона зможе згуртувати навколо себе тих, кому в новому, XXI сторіччі судилося оновити велику Росію. Це секретар Ради безпеки, директор ФСБ Росії — Володимир Володимирович Путін... Я впевнений у ньому. Але хочу, щоб у ньому були впевнені й ті, хто в червні 2000 року прийде на виборчі дільниці і зробить свій (добрий) вибір»[45].

Володимир Путін прийняв цю пропозицію того самого дня. Він, звичайно, став кандидатом на президентських виборах 2000 року.

Те, що сталося далі, заслуговує на особливу увагу.

У вересні 1999 року почалася Друга чеченська війна, підтримана громадською думкою, нагрітою до білого жару недавніми вибухами. 24 вересня Путін виправдав бомбардування напередодні російською авіацією міста Грозного, його аеропорту і нафтопереробного заводу словами, які стали знаменитими: «Мы будем преследовать террористов везде... Значит, вы уж меня извините, в туалете поймаем, мы и в сортире их замочим». Тон був заданий.

Саме в цьому контексті Путін і наближені до нього підготувалися до законодавчих виборів, призначених на грудень 1999 року, до президентських виборів, і створили ex nihilo, з нічого, нову партію, спершу названу «Ведмідь», потім — «Єдність» і, нарешті, «Єдина Росія». Її кредо? Консерватизм і підтримка дій Путіна.

У результаті законодавчих виборів «ведмежата» і комуністи отримали майже однакове число місць і уклали своєрідну угоду про коабітацію, яка дала їм змогу поділити головні посади в комітетах Думи. Але цей союз проіснував недовго. 4 лютого 2000 року колишній прем’єр-міністр Євгеній Примаков (1929–2015), досвідчений політикан, що вважав себе за конкурента Путіна, після страхітливого паплюження в ЗМІ відмовився від президентської кампанії. Його парламентська фракція «ОВР» («Отечество — Вся Россия») одразу приєдналася до «Єдності», утворивши в Думі найчисленніший блок. Уперше в постсовєтській історії російський президент після свого обрання наприкінці березня 2000 року контролював парламент, де комуністи опинилися в меншості. Ця Дума швидко стала простою реєстраційною палатою всіх ініціатив Кремля.

За три-чотири роки простір публічної свободи значно звузився. Крім придушення прихильників незалежності Чечні коштом майже тотального руйнування країни і значних людських утрат (ще 2000 російських військових, 15 000 чеченських бійців, 25 000 цивільних), Володимир Путін зміг поставити під свою опіку головні телевізійні канали і позбутися впертих олігархів, скажімо, Бориса Березовського (1946–2013), змушеного втекти з Росії, і Михайла Ходорковського (нар. 1963). Ходорковський, найбагатший росіянин на початку 2000-х років, побачив, як його підприємства конфіскували, а його самого засудили до тривалого ув’язнення за «шахрайство» і «несплату податків». Ці дії з метою зміцнити особисту владу Путіна збіглися зі зростанням цін на вуглеводні: якщо в лютому 1999 року ціна за барель нафти впала до 10,2 доларів, за рік вона піднялася до 27,63 доларів, і це був тільки початок запаморочливого злету. Адже вуглеводні (нафта і газ) становили 50% федеральних бюджетних надходжень і 70% вартості російського експорту. Після кількох дуже важких років російський народ побачив, що рівень його життя підвищується, і це дуже посприяло популярності нового керівника.

Владна вертикаль

Цей ідеологічний поворот відбувався паралельно з розбудовою владної вертикалі, яка зміцнила владу Путіна в армії, центральному апараті та регіонах: жодне важливе призначення не робили без згоди президента, що мав повноваження звільняти майже кожного високого функціонера на цивільній службі та байдуже якого військового.

У грудні 1999 року, під час візиту до давніх колег на Луб’янці (осідку ФСБ) із нагоди святкування Дня чекіста, Путін вимовив дуже значущі слова: «Я хочу зробити одну заяву: група співробітників ФСБ, послана у відрядження для праці під прикриттям в уряд... свої завдання виконує». Він, звичайно, говорив про... себе. Дивний жарт, що виявився серйознішим, ніж передбачали: за кілька років число військових, здебільшого з таємних служб, представлених в урядових елітах, зросло в сім разів, а на найвищих рівнях державного врядування навіть у дванадцять разів. Починаючи з 2000 року, їхня присутність в економіці та політиці стала масовою. На думку соціолога Ольги Криштановської, фахівця з російських еліт, вплив військових у «когорті» Путіна просто разючий: якщо взяти 1000 найважливіших посад у лоні еліти (зокрема й ректорів найпрестижніших університетів та головних редакторів провідних ЗМІ), частка їх досягла близько 80%. Дослідниця пише:

«Надто важливо спостерегти, як військові інтегруються в державні органи... У більшості випадків їх безпосередньо призначає Кремль. Ці заступники міністрів та інші (високі функціонери) стають завдяки цьому офіцерами активного резерву. Такий статус і досі існує в органах державної безпеки. Це означає, що не припиняючи служби у військовій структурі, отримуючи там зарплату, офіцери йдуть на роботу в інший орган. На відміну від решти співробітників цього органу, вони мають додаткові завдання: пишуть щомісячні рапорти для «рідної їм структури». Крім того, зберігають матеріальні привілеї офіцерів і мають посвідчення, яке гарантує їм особистий імунітет... Це престижний статус, яким пишаються... Це «комісари»... довірені особи президента, які мають завдання стати «оком державця» і зміцнити отак контроль Кремля»[46].

Я б додала, що дослідження урядових еліт, що їх провадила Криштановська, швидко стали, як нарікала вона одного разу переді мною, практично неможливими. Уже років десять, якщо не більше, публічні біографії представників урядових еліт, які послідовно відмовляються від інтерв’ю, стали фрагментарними і рясніють пропусками.

Візит Путіна до чекістів у грудні 1999 року не був окремим актом. Новий керівник держави заходився з різноманітних нагод «повертати гордість» не тільки різним державним службам безпеки, а й поліції та військовим. У грудні 1999 року перед керівниками парламентських груп щойно обраного парламенту він проголосив тост на честь... Йосифа Сталіна. Відмовився пити тільки Григорій Явлінський, тоді керівник демократичної і ліберальної партії «Яблуко»; Путін знову виголосив такий тост 23 лютого 2003 року в Кремлі з нагоди Дня захисників Вітчизни (давніше — Дня Совєтської армії).

Совєтський гімн як дзеркало країни

Повернення совєтського гімну, яке схвалив Путін через кілька місяців після свого обрання президентом, теж становило елемент прагнення повернути росіянам гордість. Історія цього гімну повчальна. Від миті утворення СССР 1922 року до 1943 року національним