Марія Кореллі - Спокута сатани

тому, що ви обдаровані красномовністю. За наших часів ніхто не вірить ні в диявола, ні в янголів. Я, приміром, навіть не вірю в існування душі.

− Я знаю, що ви не вірите, − промовив він м'яко, − і ваш скептицизм вельми зручний, оскільки звільняє вас від будь-якої особистої відповідальності. Я заздрю вам, позаяк сам, на жаль, змушений вірити в душу.

− Змушені? − перепитав я. − Це абсурд: нікого не можна змусити пристати на ту чи іншу теорію.

Він позирнув на мене з блукливою усмішкою, яка скоріш потьмарила, ніж осяяла його обличчя.

− Слушно! Цілком слушно! Немає примусової сили в цілому Всесвіті. Людина − найвище й незалежне створіння, вона володіє всім, що бачить навколо себе, й не визнає над собою іншої влади, окрім влади власного бажання. Слушно! Я й забув. Однак облишмо, прошу вас, теологію та психологію й говорімо про єдиний предмет, справді вартий обговорення − про гроші. Бачу, що ви вже визначилися з планами: ви хочете надрукувати книжку, яка зчинить галас і зробить вас відомим. Це доволі скромно! Чи не маєте ви ширших задумів? Існує кілька способів, щоб змусити говорити про себе. Я можу вам їх перелічити. Я засміявся:

− Коли ваша ласка!

− Добре. По-перше, раджу вам умістити про себе статейку в газетах. Преса має знати, що ви надзвичайно багата людина. Існують агенти, які займаються написанням таких статей; гадаю, вам це коштуватиме десять або двадцять гіней.

Я широко розкрив очі.

− Хіба це так робиться?

− А як же інакше це може робитися, друже мій? − спитав він дещо нетерпляче. − Невже ви думаєте, що щось у світі робиться без грошей? Якщо ви хочете звернути на себе увагу публіки, то невже гадаєте, що злиденні журналісти, які працюють понад сили, не візьмуть бодай чогось за послуги? Я знаю одного «літературного агента», вельми поважного добродія, який за сто гіней змусить пресу так працювати, що за кілька тижнів публіці здаватиметься: Джеффрі Темпест, мільйонер, − єдина особа, яка заслуговує на загальну увагу, і потиснути їй руку − честь, порівнювана хіба що з візитом до королівської фамілії.

− Залучіть його! − сказав я весело. − Заплатіть йому двісті гіней. Тоді весь світ почує про мене.

− Коли про вас як слід прокричать у газетах, наступним кроком буде вступ у так зване «статечне товариство». Це робиться обережно й поступово. Ви маєте бути відрекомендовані в першому сезоні, а потім я влаштую вам запрошення до домів кількох вельможних дам, де ви обідатимете з принцом Вельським. Якщо ви спроможетесь відзначитись, приміром зробите якусь послугу його королівській високості, − тим краще для вас: він популярна коронована особа в Європі. Далі вам потрібно буде купити замок та оприлюднити цей факт, а потім уже можете спокійно спочивати на лаврах. Товариство прийме вас!

Я щиро розсміявся: його міркування тішили мене.

− Я не пропоную вам, − вів далі Ріманський, − завдавати собі зайвого клопоту та встрявати в парламент. Для кар'єри джентльмена це не є конче потрібним. Однак я вам настійно рекомендую виграти дербі.

− Ще б пак! Думка чудова, тільки ось утілити її, на жаль, не так уже й легко.

− Якщо ви хочете виграти дербі, ви його виграєте. Я гарантую і коня, і жокея!

Щось у його рішучому тоні вразило мене, і я нахилився вперед.

− Хіба ви чародій? − жартома спитав я.

− Випробуйте мене! Дістати вам коня?

− Якщо ще не пізно і ви цього хочете, − сказав я, − то я даю вам повну свободу дій, однак мушу відверто зізнатись, що мало цікавлюся верхогонами.

− Тож мусите дещо змінити ваші смаки, − наполягав він, − якщо хочете припасти до вподоби англійській аристократії, оскільки вона мало цікавиться будь-чим іншим, окрім верхогонів. Ви не знайдете жодної вельможної дами, яка б не була в цьому обізнана, навіть якщо її обізнаність, скажімо, у правописі далека від досконалості. Ви можете справити найбільший літературний фурор сезону − у «вищому світі» це вважатиметься за ніщо; якщо ж ви виграєте дербі − о, тоді ви справді зробитесь особою славнозвісною. Властиво кажучи, я маю багато справ з іподромом, я присвятив себе цьому. Я відвідую кожні великі верхогони, не пропускаючи жодних. Я завжди граю й ніколи не програю! А тепер я далі накреслюю план наших дій у суспільстві. Вигравши дербі, ви візьме те участь у перегонах яхт у Коусі та дозволите принцові Вельському трішки випередити вас. Потім ви справите великий обід, приготований майстерним шеф-кухарем, і потішите його королівську високість піснею «Британія панує», а також тонким компліментом у пишномовному спічі; ймовірно, що результатом усього цього буде одне чи два королівські запрошення. Наразі відмінно. У сезон літньої спеки ви вирушите до Гамбурга пити води − однаково, потрібно вам це чи ні. А восени ви справите полювання в купленому маєтку та запросите королівську особу приєднатись до вас, щоб убивати бідолашних маленьких куріпок. Тоді ви станете справді визнаною в суспільстві особою і зможете одружитися з будь-якою прекрасною леді!

− Дякую! Вельми вдячний! − І я знову дав волю щирому сміхові. − Справді, Лючіо, ваша програма неперевершена! У ній ні чого не пропущено!

− Це ортодоксальне коло суспільного успіху, − сказав Лючіо напрочуд серйозно. − Розумом та оригінальністю його не домогтися: тільки гроші вершать усе.

− Ви забуваєте про мою книжку, − зауважив я. − У ній, я знаю, є і розум, і оригінальність. Я певен, що вона піднесе мене на значну висоту.

− Маю сумнів, маю великий сумнів, − відказав він. − її, звісно, схвалять, як твір багатія, що займається літературою заради примхи. Але, як я говорив вам раніше, геній рідко коли розвивається в умовах достатку. Аристократи ніколи не в змозі видобути його зі своїх затуманених голів, і література належить Ґраб-стрит[6]. Видатних поетів, видатних філософів «вищий світ» завжди невиразно іменує «людьми цього сорту». «Люди цього сорту такі ці каві», − говорять поблажливо бовдури блакитної крові, ніби перепрошуючи за своє знайомство з деякими членами літературного класу. Уявіть собі, як манірна леді часів королеви Єлизавети запитує подругу: «Чи дозволиш, люба, відрекомендувати тобі одного пана, Вільяма Шекспіра? Він пише драми і щось робить у театрі „Ґлобус“, я побоююсь, він трохи грає; він дуже злиденний, бідолаха, але люди цього сорту такі забавні!» Ви, мій любий Темпест, не Шекспір, але ваші мільйони дадуть вам