Олександр Бабич - Темрява під ліхтарем, Олександр Бабич

“Не дивуйтесь” - сказала офіціантка, яка якраз підійшла аби налити кави й помітила, що друзі дивляться на годинники - “тут завжди так. Це темрява. Ми вже звикли”.

Заморивши черв’ячка, друзі піднялись до своїх кімнат аби трохи перепочити. До вечора залишалось ще кілька годин, в машині дорозі сюди всі непогано виспались, але все одно відчували втому - світло було якимось тьмяним, а важке сіре небо, здавалось, висіло низько над головою й ось-ось мало впасти. Все це майже фізично давило на психіку, тож друзі вирішили поспати до десятої вечора, а потім перекусити на дорогу та потихеньку вирушати у бік кордону. 

Близько одинадцятої всі потроху попрокидались, привели себе до ладу й зібрались у кімнаті Олексія аби перекусити перед виходом та випити кави. Їли та пили у повній тиші. Надворі було вже темно й хоч друзі майже не говорили між собою, всім здавалось, що темрява прагне проникнути в кімнату аби остаточно загасити тьмяну лампочку під її стелею. 

Так само мовчки зібрались і, закинувши рюкзаки за спини по двоє, намагаючись рухатись якомога тихіше й непомітніше, спустилися на перший поверх та вийшли з готелю. Олексій, що разом з Іриною йшов останнім, закриваючи вхідні двері встиг помітити, як камера відеоспостереження над ганком готелю блимнула червоним світлодіодом. “Мабуть автоматично пише - за датчиком руху” - подумав він.

Зовнішній світ зустрів їх не тільки темрявою, а й бридкою дрібною мрякою, яка хоч і не могла б називатись справжнім дощем, була холодною й добряче дошкуляла. Однак з іншого боку цей недодощ добряче прислужився друзям, бо завдяки йому на вулиці не було ані душі. Рухаючись темними узбіччями, друзі безперешкодно дістались до Стіни. На заставі військових не було видно, й спочатку це їх насторожило, але потім друзі помітили світло у вікнах будівлі та переморгування світлодіодів камер, націлених на прохід у стіні. “Вони спостерігають через камери” - сказав Тоха, потягнувши всіх під найближче дерево - “нам тут не пройти”. Проте, іншого шляху не було - стіна тягнулась доки сягало око (а вночі воно сягало недалеко) в обидва боки, тож повагавшись пару хвилин, друзі все ж таки вирішили спробувати перейти кордон тут, сподіваючись, що бридка погода і пізня година допоможуть їм прослизнути непоміченими. 

Йти вирішили всі разом - щоб на той випадок, якщо їм все ж таки завадять, не вийшло так, що хтось пройшов, а хтось ні. Тож глибоко вдихнувши, як перед стрибком у воду, вони рвонули у бік прірви проходу. Андрій, який замикав вервечку, начебто почув звук відчинення дверей застави, але чи кричали військові їм щось, друзі так і не дізнались - як тільки вони перейшли на той бік, то дійсно неначе потрапили у воду - всі звуки стали настільки приглушеними, що здавалось, слух просто відмовив, а лунка тиша давила на вуха не гірше за гучні звуки.

Друзям пощастило, що Тетяна не забула всім нагадати причепитись до однієї мотузки - без цієї, майже альпіністської зв’язки, вони просто загубили б один одного, бо вже в метрі від себе розгледіти хоч щось було практично неможливо! В купі з відсутністю звуків, темрява діяла на мозок дуже специфічно - неначе світ зупинився, чи взагалі зник. Це була наче інша реальність. Ліхтарики ледве жевріли, тож темрява здавалась густою, майже матеріальною. Складалось враження, що не йдеш, а пливеш - настільки вона протидіяла рухам. Так, це явно була незвичайна темрява. 

Олексій зробив перекличку. І його голос, і голоси друзів звучали придушено, як зойки з під подушки чи товстої теплої ковдри. Озирнувшись назад, він ледве розгледів контури проходу, через який вони сюди потрапили. “Навіщо ми в це влізли? Нам звідси вже не вибратись!” - раптом подумав він, але переборовши паніку, почав рухатись, як йому здавалось - вглиб темряви, від проходу в стіні, який з цього боку виглядав як блідий прямокутний контур, неначе утворений з слабких струменів диму.

Хоч і домовлялись рухатись вервечкою, підсвідомо друзі збились докупи, й спираючись один на одного, і намагаючись хоч щось розгледіти у вмираючому світлі ліхтарів, почали брести, рухаючись у якійсь пародії тісного клину, на вістрі якої був Торус.

Майже одразу вони більше намацали ніж побачили невеличкий прикордонний стовпчик. Підсвітивши ліхтариком друзі побачили на ньому барельєф з російською мутованою двоголовою куркою, а далі почали поволі просуватись якоюсь вирубкою - під ногами тріщали сухі гілки та шаруділо опавше листя. 

Перші півгодини нічого особливого не відбувалось - вони так само повільно брели, розкидаючи ногами листя і дрібне сухе гілля, аж поки Вова не вирішив посвітити на землю. Подивившись туди, куди вказував тьмяний промінь ліхтаря, друзі ледве не заволали, а Ірина схлипнула й тихо промовила “вимкни. Краще вже в темряві”. Як виявилось, більша частина того, що вони вважали сухим гіллям, було кістками. І судячи з їх розміру та великої кількості черепів, які траплялись то тут то там - людськими кістками. “Хто це їх” - запитала Ірина - “невже це наші - тих, хто хотів врятуватися?” “Не знаю” - відповів Олексій - “все може бути, але я в це не вірю. Наші не могли. Просто не могли”. Як виявилось, він був правий - через кілька хвилин друзі наткнулись на покинуті кулемети, зенітні спарки та іншу зброю - схоже, їх розстрілювали з того боку - всіх, хто прагнув втекти від темряви, перебігши на український бік кордону…

Ще десь годину всі йшли мовчки від враженням від побаченого. Було важко, але як не дивно, ні пити, ані їсти не хотілось, тож вони просто продовжували йти вперед. Згадавши про батьків диск, Олексій дістав його з кишені й натиснув кнопку. Екранчик одразу ж засвітився зеленим, по ньому побігли якісь криві. “Ти ба, працює” - сказав він, обернувшись до друзів. “А чому він червоний?” - запитав Вова. Глянувши на пристрій у своїй руці, Олексій побачив, що дійсно, екранчик став червоним. Дуже повільно, він повернувся в інший бік - у той, куди вони рухались - й побачив, як екранчик знову позеленів!  “Та це ж компас!” - радісно вигукнув він. Хотів додати, що він приведе їх до батька, як раптом вже звичну тишу розірвав жахливий і гучний стогін, неначе сама земля стогнала у них під ногами. Звук був настільки дивним, гучним і жахливим, що хотілось кинути все й просто бігти кудись - куди завгодно аби подалі від цього місця.