Олександр Бабич - Темрява під ліхтарем, Олександр Бабич

“Ми з матір’ю приїхали сюди, коли мені було всього три, а от батько у мене був місцевий. І він часто розповідав про невеличке “номерне” селище поблизу кордону - з того боку - навіть можна сказати, містечко. Такі називали “поштовими скриньками”. Що там робили чи досліджували - невідомо, але колись давно, коли батько був ще дитиною, з того міста зникло все населення. Одного ранку виявилось, що всі люди просто зникли, а їхні будинки і майно залишились неушкодженими. Мій покійний дядько - старший брат  батька - тоді служив в охороні. Коли ніхто не змінив його з нічної зміни, а на телефонні дзвінки теж ніхто не відповів, він вирішив пройтися до казарми аби глянути що там й до чого, і виявив пусті ліжка, ковдри в яких ще зберігали форму тіл, паруючі кружки з чаєм на столах в їдальні, ліхтарі на стовпах, які ніхто не вимкнув. Люди неначе випарувалися і таємницю їхнього зникнення так ніхто й не зміг розкрити. З Москви приїздили кілька комісій, але нічого не з’ясувавши, взяли з дядька підписку про нерозголошення і повернулись до столиці. Так воно і стоїть те місто “Н-ськ” тепер у темряві. Але пусткою воно стало за багато десятків років до неї…”. Дядько глянув у дзеркало заднього виду й продовжив - “мало хто з місцевих хоче про це говорити. Дехто думає, що ця темрява - це через них - тих яйцеголових, що працювали у тому місці. Як би то не було, темрява зіграла нам на руку, припинивши війну. Але те, що вона поряд, сильно впливає на людей. Час від часу хтось відчуває, як вона його кличе, намагається перетнути кордон і зникає в темряві назавжди. Мій змінник не раз говорив, що чув якісь стогони, шепіт і крики “з того боку” - говорив-говорив, а потім і сам зник.”

“А от я думаю, що те “номерне” місто тут ні до чого. В цих краях з давніх давен розповідають про іграшку князя - якесь “око темряви”, яке накоїло колись лиха, а потім зникло десь у ваших краях. І що темрява тут не вперше, і взагалі - це кара. Може Божа, а може - ще чиясь, але кара - за гріхи, за темні справи і темні думки. За кілька років до війни приїздила до нас якась фольклорна експедиція з дуже професійною охороною. До речі, там хтось і з Полтави був - енергійний такий чолов’яга з купою приладів - здається, Марк його звали. Вони щось вимірювали, збирали ці байки, розпитували людей, але, схоже, так і не повірили. А місцеві вірять, бо вони завжди відчували що зло поруч - навіть коли темряви ще не було.”

В машині запанувала тиша. Почуте залишило в друзів враження, що подорож до темряви є ще ризикованішою й небезпечнішою місією, ніж вони уявляли, додало напруги і посилило страхи перед невідомим.

До кордону колишньої Білгородської друзі підійшли з острахом і нервозністю. Стіна, яку вони бачили на горизонті, була вже практично готова й виглядала вона неприступною та дуже масивною. Її висота зростала з кожним кроком, який вони робили наближаючись. Це була межа, що відділяла світло від темряви. Неподалік був контрольного пункт, чи то пак невеличка застава, де стояли військові - приземиста бетонна споруда перед проймою в стіні, яка вся ощетинилася зенітними турелями в бік темряви. А з того боку наче клубився важкий чорний дим - густий наче рідина. Напруженість була в повітрі, і нервовість тільки зросла, коли один з військових помітив їх та підійшов ближче. "Документи," суворо запитав військовий. Вони показали йому паспорти, але папери майже не мали значення в цьому місці. Сержант ледве глянув на фотографії в документах - скоріше, він хотів просто пересвідчитися, що документи в нявності. "Треба бути обережними. Стіна майже завершена, а з того боку - смерть. Нічого вам тут робити, йдіть звідси."

Вони подякували військовому і вирішили пошукати щось перекусити в селі неподалік і почекати вечора щоб спробувати непомітно пробратись на ту сторону. Поки решта ховали свої документи, Олексій дістав свій розумний ліхтар і спробував його ввімкнути. До стіни було ще десь зо два десятки кроків, але пристрій просто відмовився вмикатись! А от простий ліхтарик, який складався лише з батарейки, лампочки та кнопки, запрацював, щоправда, світло ледве жевріло й іноді миготіло. Тоха дістав рацію, але натиснувши на кнопку живлення, не побачив зеленого вогника готовності, динамік пристрою теж мовчав. “Чого їх з собою тягти - все одно ж не працюють, давайте тут заховаємо!” - сказав він, і після короткої суперечки друзі загорнули прожектори разом з зарядними пристроями в плівку, поклали до пластикового контейнеру, й відійшовши аби їх не бачили військові, прикопали під великим деревом, ретельно оглянувши й запам’ятавши місце щоб забрати їх на зворотному шляху. “Якщо вдасть повернутись” - сумно подумав Олексій.

Андрій пропонував так само залишити ще й рації та пістолети, але їх Торус відстояв. І як виявилось пізніше, недаремно.

Перерозподіливши поклажу друзі вирішили до села у пошуках їжі. Олексій, який йшов останнім, раптом відчув який нерозбірливий шепіт і швидко озирнувся. До пройми в стіні було вже далеченько, але він міг би присягнутися, що побачив як наче якась тінь відлипла від скляної перепони, що обмежувала темряву, й пірнула в її глибину. “Здалося” - подумав він - “менше треба було слухати побрехеньки в дорозі. Треба поїсти, відпочити і все стане на свої місця”.

Їжу вони знайшли в невеличкому кафе на краю села, яке носило горду назву “Мотель Слобожанщина”. Годували там непогано, а на другому поверсі були вільні кімнати відпочинку, тож це була двічі вдала знахідка. Під час обіду, Тетяна звернула увагу друзів на годинник на стіні - звичайний дешевий стрілочний годинник, які часто можна побачити в дешевих готелях або державних установах. Його секундна стрілка або не рухалась, або одразу перескакувала через дві чи й більше секунди. Виглядав такий “відлік часу” дивно, тож друзі глянули на свої годинники і з подивом виявили, що поводяться вони так само - тільки “механіка” Тохи та “джішоки” Олексія (захист від магнітних полів!) працювали як завжди - класичні “касіо” Тетяни та Ірини хаотично мерехтіли сегментами незвично тьмяних індикаторів, А смарт-годинники Вови та Андрія взагалі виявились вимкненими й не реагували не натиснення кнопок.