Сельма Лагерлеф - Морбакка, Сельма Лагерлеф

запрягти свіжого коня. Вони їхали не спиняючись усю ніч і вже на ранок прибули в Морбакку.

По приїзді чоловік повівся не суворо. Він ніжно обійняв дружину, витирав її сльози, утішав лагідними словами. Здавалося, ніби щойно тепер, заставши її зломлену горем, зумів проявити усю свою безмежну любов.

Бабуся аж не йняла віри.

— Я ж думала, що втрачу ще й тебе! — ​промовила вона.

— Я не той, хто звинувачуватиме когось у біді. Невже ти могла подумати, ніби я покину тебе за твоє милосердя?

Бабуся збагнула, що тієї миті зрозуміла його душу ліпше, ніж будь-коли.

Вона знала, що в радості і в спокої мусить покладатися на себе, але в горі й біді чоловік завжди буде поруч, стане її опорою, її захисником.

Старі будівлі й старі люди

Кам’яні будинки

Коли лейтенант Лаґерльоф став господарем Морбакки, усі будівлі на хуторі були вже дуже старі, а челядня й кошара — ​старіші за решту. Звичайно, категорично цього ніхто стверджувати не міг, бо й стара комора на підпорах, де зберігали провізію, і стайня з низькою галереєю під дахом, і лазня, де вудили м’ясо, і солодівня, де закладали на солод ячмінь, теж не вчора з’явилися. Але челядня й кошара були викладені з дикого каменю, зібраного на пустищах, круглого й плаского, великого й маленького; стіни на два лікті завтовшки, ніби фортечні мури. Так будували, ясна річ, не торік і не позаторік, тож ці будівлі заслуговували на першість за віком.

Є підстави вважати, що люди прийшли в Морбакку з якогось ближнього густозаселеного села, де, однак, бракувало орних земель, щоб прогодуватися. Мабуть, це була молода пара, яка хотіла жити разом, тож злидні погнали їх освоювати глушину. Вони нагледіли собі гарне місце для випасу худоби в підніжжі Осберґа. Спершу, вочевидь, поселилися в літніх хижках, де раніше ночували пастушки, потім їм, можливо, здалося, що ветхі халупки не надто надійне житло. Поблизу ніяких людських осель, іноді до кошари навідувалися ведмеді, а в їхню домівку — ​розбишаки-вуглекопи.

За таких обставин молоді, звісно, вирішили збудувати дві кам’яниці: одну для себе, другу — ​для худоби.

Стайня була найбільша. Без вікон, лише з маленькими отворами, закритими самотужки викутими залізними ґратами, щоб не пролізли ні ведмідь, ні рись. Долівка без дощаного настилу, земляна; сама стайня розділена загородкою з товстих жердин, щоб розвести нарізно тварин, які не вживалися разом. Коні й вівці, які завжди жили мирно разом, — ​на одній половині стайні, а корови з козами — ​на другій.

Кам’яниця для людей мала менші розміри й лише одну кімнатку, зате підлогу настелили струганими дошками, два вікна на довшій стіні, груба для приготування їжі з комином. Зі східного боку, навпроти вікон, поставили велику спальну шафу на два широкі ліжка внизу й два — ​під стелю. На кожному ліжку могли спати по троє людей. Під вікнами стояла лава й масивний сосновий стіл. Грубу вимурували під короткою стіною навпроти вхідних дверей.

У часи лейтенанта Лаґерльофа, коли старий житловий будинок використовували як челядню, усе там мало такий самий вигляд, як колись. Збереглася і ліжкова шафа, і грубка, і вікна з залізними ґратками. Довга дощана лава зі столом зникли, замість них поставили верстат зі скринею, повною інструментів. Ще там стояли три стільчики-триноги, ймовірно, уцілілих з часів перших поселенців, і така ж стара колода біля грубки.

Тут мешкали конюх і хлопчина-наймит, сюди приходили поїсти й відпочити інші робітники, сюди приводили бідних подорожніх, які просилися на нічліг.

У челядні доживав віку Бенґт-Коротун, конюх у часи лейтенанта Лаґерльофа. Він так довго служив на хуторі, що лейтенант виклопотав для нього медаль.

Цієї почесної нагороди удостоїлася в Морбацці ще одна людина — ​стара економка. Щоправда, вона була не така стара, як Бенґт-Коротун. Бадьора й проворна, далі працювала, а медаль їй вручили в церкві, на хорах. Привезли туди у панській бричці.

Бенґт-Коротун того дня занедужав, йому боліли суглоби й спина, він не міг залізти у бричку, тому змушений був зостатися удома.

Медаль йому, звичайно, вручать, але без урочистостей у церкві. Подейкували, що в Емтервік мав приїхати пробст із Сюнне, щоб виголосити промову на честь вірних слуг і особисто повісити їм на шиї блискучі срібні відзнаки.

Зрозуміло, що Бенґт-Коротун засмутився, знемагаючи в ліжку від болю, бо ж його оминула така визначна подія у житті.

Лейтенант Лаґерльоф розповів, звісно, пробстові, що Бенґт-Коротун захворів і не зміг приїхати до церкви. Однак пробст дуже хотів віддати почесті саме слузі, який усе життя пропрацював на хуторі, розділяв з господарями радощі й горе. Тому погодився вирушити відразу після служби Божої у Морбакку й особисто вручити Бенґтові медаль.

Лейтенант від тих слів неймовірно зрадів, але й розхвилювався водночас. Щойно зміг, — ​аби не порушувати церковних звичаїв, — ​помчав додому, щоб випередити пробста.

Бенґта-Коротуна спішно вмили, причесали й одягнули у свіжу недільну сорочку. Змінили на ліжку білизну й накрили старого замість звичного овечого кожуха гарним плетеним коцом. Челядню замели, винесли з-під верстата стружку, зняли під стелею чорну від сажі павутину. Долівку посипали ялівцевою глицею, біля дверей поклали свіже смерекове гілля, а в грубку напхали березових і бузкових гілочок.

Пробстом у Сюнне був тоді сам Андерс Фрюксель[3], кремезний, суворий, з гідною поставою. Але ж не бундючився. Тільки-но прибув у Морбакку, рушив до челядні, щоб особисто нагородити Бенґта-Коротуна медаллю.

Лейтенант і пані Лаґерльоф, і мамзель Лувіса, й економка, і вся челядь рушили за ним. Усі, зрозуміло, сподівалися, що пробст виголосить маленьку промову для Бенґта-Коротуна, поставали попід стінами в мовчазній, урочистій тиші.

Спершу все було, як годиться. Пробст почав читати уривок з Біблії. Притихлий Бенґт лежав у ліжку й побожно слухав.

— Ти, Бенґте, — ​промовив пробст, — ​з тих добрих і вірних слуг, яких любить Господь.

— Так, — ​озвався Бенґт-Коротун. — ​Це правда, я був такий.

— Ніколи не ставив своє благо вище, ніж господарів, і завжди виконував усі доручення.

— Так, геть усе правильно, — ​знову подав свій голос Бенґт. — ​Дякую пробстові за щирі слова.

Пробст помалу почав дратуватися від постійного перебивання його промови, і це було помітно. Він же був чоловіком непростим, звик спілкуватися з поважними людьми й умів поводитися у будь-яких ситуаціях. Люди часто торопіли перед ним, а він відчував свою вищість, останнє слово завжди залишалося за ним.

Пробст не встиг належно підготувати промову, бо поїздка в Морбакку стала спонтанною, а промова, яку він виголошував у церкві, не надто