Сельма Лагерлеф - Морбакка, Сельма Лагерлеф

— Ти, Бенґте, був добрим і вірним слугою.

— Так, чиста правда, — ​знову встряв Бенґт-Коротун.

Кремезний пробст побагрянів на обличчі.

— Помовчи, Бенґте, коли я говорю!

— Та хіба я що… — ​озвався з ліжка старий. — ​Я ж не перечу шановному пробстові. Усе, що кажете, свята правда.

Пробст почервонів ще більше. Знову прокашлявся і спробував усе спочатку.

— Ти, Бенґте, був добрим і вірним слугою, але й господарів мав добрих.

Старий наймит так утішився від його слів, що змовчати ніяк не міг.

— Як це правдиво, шановний пробсте! Як це правдиво! Усі були чудовими господарями! І Веннервік, і полковий писар, і нинішній пан — ​Ерік Ґустав.

Він простягнув руку, поклав її лейтенантові Лаґерльофу на плече, погладив по руці. Старий аж сяяв від щастя.

Пробст удруге підвищив голос.

— Помовчи, Бенґте, коли я говорю!

— Так-так, щиру правду каже шановний пробст.

Пробст, урешті, засміявся.

— Нема з тобою ради, Бенґте, — ​промовив він. — ​Тож обійдешся без промови. Ось тобі медаль! Носи її з честю і на здоров’я на довгі роки!

Пробст підійшов до ліжка й поклав медаль на святкову сорочку старого наймита.

Згодом, за обідом у Морбацці, пробст мав задумливий вигляд.

— Ще ніколи не бувало, щоб я збивався у промові, — ​сказав він. — ​Але, мабуть, і такого треба зазнати в житті.

Скарбничка

Сам же Бенґт-Коротун був дуже задоволений промовою, виголошеною на його честь. І слова, що він був добрим та вірним слугою, і медаль, і поява пробста в челядні, і всі почесті мали надзвичайно цілющий ефект: біль у спині відпустив. По обіді він уже сидів у ліжку, знову й знову розповідаючи всім охочим послухати, як він врятував скарбничку полкового писаря.

Якось узимку вони з господарем поїхали збирати воєнну подать. Зібрали в східних округах і мали намір вирушити у західні, однак писар захотів перед тим завернути на коротко додому, бо затужив за дружиною і дітьми.

Про свою тугу він, звісно, наймитові нічого не сказав. Послався на те, що коневі потрібний кількаденний перепочинок, та й харчі скінчилися, треба їх поповнити. До того ж не варто їздити з великими грошима, треба спорожнити скарбничку й відіслати зібрані кошти в Карлстад.

Але того дня розшаленілася жахлива негода, усі дороги замело, кінь ледве брів снігами. Уже стемніло, коли вони переїхали річку Кларельвен біля Ульсетера, а трохи згодом, поблизу хутора Нуршьо, полковий писар завважив, що непогано було б попроситися там на нічліг. Проте, як уже мовилося, Даніель Лаґерльоф дуже рвався додому, а до Морбакки залишалося якихось дві милі, тож він разом з Бенґтом-Коротуном вирішив таки заночувати у власному ліжку, хай навіть доберуться до хутора о десятій чи одинадцятій вечора.

У густому лісі між Нуршьо і Сандвікеном дорога виявилася зовсім непроїзною. Гнідий ледве тягнув сани й геть вибився з сил, зупинявся на кожному кроці, і годі було його збадьорити добрим словом чи батогом.

— Біда та й годі, — ​промовив полковий писар. — ​Десь тут поблизу мав бути невеличкий хутірець.

— Еге ж, пан писар має рацію. Є невеличка хижа. Але панові писареві не варто туди потикатися.

— Знаю, Бенґте, що ти маєш на увазі. Кажуть, що той злиденний закапелок — ​прихисток для розбійників та волоцюг, порядні люди воліють там не з’являтися. Та хіба в нас є інший вихід? Ми три години добиралися сюди з Нуршьо, кінь виснажений. Конче треба поставити його в стійло, щоб він трохи відпочив.

— Як скажете, пане, — ​неохоче погодився наймит.

З його тону господар зрозумів, що чоловік мав вагомі причини не заїжджати на той хутірець, і вирішив вдатися до ще однієї спроби, щоб вибратися на дорогу.

Обидва подорожні вилізли з саней і почали протоптувати колію для коня, який поволі брів за ними. Важка то була робота. Бенґт-Коротун, звісно, звик до нелегкої праці, а ось полковий писар у дорожніх чоботах вище колін і вовчій шубі, підперезаній широким паском, швидко захекався.

— Ні, Бенґте, нічого з цього не вийде, — ​сказав писар десь на середині дороги до хутора. — ​Ми з Гнідим геть охляли. Піди й запитай, чи не пустять нас на нічліг.

Бенґт-Коротун змушений був послухатися. Хоча сам вважав: ліпше перебути ніч у санях, аніж ночувати з казенними грошима в злодійському кублі. Він не сумнівався, що біди не оминути.

Коли він увійшов у хижку, господарі мирно сиділи собі біля грубки. Їм аж ніяк не хотілося брати подорожніх на нічліг. Які лиш відмовки не вигадували: і в кімнаті не напалено, і ліжка зі свіжою білизною для шляхетного пана немає.

Однак Бенґт-Коротун таки вмовив господарів. Господиня принесла дрова й розпалила в грубці. Її чоловік взяв лопату й допоміг Бенґтові-Коротунові розчистити сніг, щоб кінь з санями зміг дійти до стодоли.

Повернувшись до саней, Бенґт побачив, що втомлений писар заснув.

— Ох, не дуже ретельно він береже казенні грошенята, — ​хмикнув господар хутірця.

— Та ще не бувало, щоб писар хоч би шилінга не допильнував, — ​огризнувся Бенґт-Коротун.

Зупиняючись десь на нічліг, полковий писар і Бенґт завжди дотримувалися неписаного правила: господар заносив у хату скарбничку, а Бенґт — ​скриньку з харчами.

Коли, під’їхавши до злиденної стодоли, щоб поставити там коня, Бенґт-Коротун побачив, як втомився його господар, він запропонував:

— Ідіть і лягайте, пане! Я занесу обидві скриньки!

— Ні, не дві, а лише одну, — ​промовив писар.

Він мав на увазі, що занести треба лише скарбничку, бо скринька з-під харчів однаково порожня. Але Бенґт-Коротун його не зрозумів. Випряг коня і завів його в стійло. Коли вийшов зі стаєнки, полковий писар вже зайшов у дім. Господаря хутора теж ніде не видно. Скриньки з грошима в санях не було, але ж так і мало бути.

Полковий писар сидів перед вогнем в убогій кімнатці, коли досередини ввійшов наймит. Чув, як той поставив скриньку біля дверей, але почувався таким втомленим, що й голови не повернув.

— Замкни двері, Бенґте, і вийми ключ! — ​велів він.

— І нащо тягнути в хату порожню скриньку, харчів однаково не лишилося, — ​завважив Бенґт-Коротун.

— Цілком погоджуюся, — ​озвався полковий писар. — ​Гадаю, що ми й без вечері миттю заснемо.

З тими словами він, як був у шубі й чоботах, простягнувся на лаві, підклав під голову полінець і відразу заснув.

Зазвичай господар спав до четвертої або п’ятої ранку, а зараз прокинувся вже близько другої, виспаний і бадьорий.

— Вставай, Бенґте! Час в дорогу з Божою поміччю! Ще встигнемо на сніданок у Морбакку.

Бенґт-Коротун зірвався на ноги. Чим присвітити собі не мали,