Сельма Лагерлеф - Морбакка, Сельма Лагерлеф

З початком завірюхи потемніло ще більше, та все ж вона змогла розгледіти, як на задвір’я садиби шугнули кілька великих звірів, і відразу збагнула, хто це. «Хай би служниці побереглися, не варто тепер виходити за дровами, — ​подумала вона. — ​Сіроманці вийшли на лови».

Раптом почувся крик, і бабуся побачила, як повз вікно проскочив величезний вовк. У його пащі тріпотіла, відчайдушно вириваючись, здобич. Бабусі здалося, що то дитина, але звідки тут узятися дитині? Її дітки спали поруч з нею, а інших дітей на хуторі не було.

Услід за першим вовком промайнув другий, теж з дитиною у зубах.

Бабуся не могла всидіти на місці. Встала так рвучко, що стілець перевернувся, кинулася на кухню, а звідти до чорного входу й надвір. І завмерла на порозі. Надворі сяяв зірками тихий і теплий весняний вечір. Ні заметілі, ні вовків. Мабуть, вона задрімала над плетивом, і все їй наснилося.

Але бабуся розуміла, що той сон віщий.

— Треба пильно наглядати за дітьми, — ​веліла вона челяді. — ​То був не просто сон, а застереження.

Однак дітям нічого не загрожувало, вони собі гарно підростали, і видиво чи сон, чи що воно було, потроху забувалося, як це часто буває.

Десь у серпні до Морбакки приплівся гурт обшарпаних вояків. У подертій формі, голодні й хворі, худющі, сама шкіра й кості, очі, наче в загнаних диких звірів. І всі з печаттю смерті.

Вони розповіли, що родом з околиць Фрюкена та інших парафій на півночі озерної долини. І ось тепер, так близько від рідної домівки, вони не раді зустрічі, навпаки, бояться, що близькі їх не впізнають. Два роки тому вони пішли з дому сильні й здорові. Що ж скажуть односельці, побачивши, що повернулися злиденними обірванцями, яким одна дорога — ​на кладовище?

На війні не воювали, лишень тинялися туди й сюди, терпіли мороз і холод, не бачили ані однієї битви, боролися хіба з хворобами й байдужим до себе ставленням.

Коли вирушали в похід, їх було багато тисяч, а потім вони гинули теж тисячами. Вояки розповідали, як багатьох з них посеред зими посадили в човни на веслах і вислали у бурхливе море. Чим закінчилася та виправа, ніхто не знав, та коли човни пристали до берега, усі веслярі були мертві, вкриті інеєм, замерзлі на смерть.

Ті, котрі вижили, пішки розбрелися додому, проте не раз, бувало, у них жбурляли камінням і гнали геть з сіл та хуторів, куди вони прибивалися.

Найдужче їх засмучувало, що не довелося повоювати й отримати смертельну кулю, натомість мусили поневірятися у житті, безмежно страждаючи.

Ополченці усвідомлювали, які нещасні на вигляд: вошиві, брудні, смердючі, відразні. Опинившись у Морбацці, вони не просили ні постелі, ні даху над головою. Їм хотілося лише відпочити в сухому місці на жмуті соломи.

У Морбацці бідолашних вояків не закидали камінням. Полкового писаря на ту мить удома не було, але дружина дозволила їм облаштуватися на задвір’ї садиби, під самим парканом. У великих казанах наварили їм каші й молочної лемішки, зібрали трохи одежини.

Хуторяни без кінця юрмилися біля їхнього табору, щоб послухати розповіді про те, чого вони зазнали. Та не всі могли розмовляти. Дехто був таким млявим, що й не відповідав на звертання. Здавалося, ніби вони не усвідомлювали, хто такі й куди прямують.

Дуже дивними були ті вояки, які так змінили свою людську подобу. Чутки про них рознеслися усією околицею, люди приходили здалеку, щоб на них подивитися.

— Отой, — ​сказав один з прибулих, який довго роздивлявся вояків, — ​каже, ніби він син Йорана Перси з Турсбю. Але я знав сина Йорана Перси. Цей анітрохи на нього не схожий.

Одного дня прийшла вдова-біднячка. Вона мешкала на маленькому орендованому хутірці далеко на півночі й ледь виборсувалася зі злиднів та голоду.

— Чи є серед вас Бьор’є Кнутссон? — ​запитала вона, довго приглядаючись до хворих ополченців.

Ніхто їй не відповів. Вояки сиділи на землі, підтягнувши ноги й опершись підборіддям на коліна. Здавалося, готові були сидіти годинами, не рухаючись.

— Якщо серед вас є Бьор’є Кнутссон, то хай би відізвався, бо він мій син, — ​знову заговорила бідна жінка.

І цього разу ніхто не озвався, навіть плечем не повів, навіть очей на неї не підвів.

— Я щодня, відколи він пішов з дому, усі сльози виплакувала, — ​вела далі бідолашна вдова. — ​Якщо він тут, то хай би признався, бо я його не впізнаю.

Але ніхто не порушив тишу, і жінка подалася геть.

Вона розповіла першому стрічному про те, що з нею сталося. Трималася спокійно, майже раділа.

— Досі я думала, що жити не зможу, якщо син не повернеться, — ​сказала вона. — ​А тепер дякую Господові, що його немає серед цих кістяків.

Ополченці відпочивали в Морбацці тиждень, а потім, трохи зміцнівши тілом і духом, рушили далі на північ.

Однак залишили по собі криваву діарею. Усі на хуторі важко занедужали, а померли лише двоє бабусиних діток, надто маленьких, щоб подолати хворобу.

Коли обох діток поклали в труни, бабуся подумала: «Якби я вчинила, як інші, не прийняла тих людей, а вигнала геть камінням, мої маленькі діточки були б живі».

А подумавши, згадала сон весняної ночі про двох вовків, які несли в зубах маленьких діток.

— Господь наш не винен, — ​сказала бабуся. — ​Він мене застерігав.

Малюки померли не тому, що вона була милосердна, а через те, що не подбала, щоб уберегти їх від зарази. Невимовна скорбота огорнула її, коли бабуся усвідомила, що діти померли з її вини. «Цього я ніколи не забуду, — ​думала вона. — ​Ніколи більше не зможу стати такою, як була».

Її горе підсилював ще й страх, як чоловік сприйме звістку про смерть дітей. Його вже багато місяців не було вдома. Мабуть, здолала меланхолія, і він не наважувався повернутись додому. Бабуся навіть не знала, де він перебував. Не могла послати йому звістку.

Тепер він, напевно, думатиме, що це кара Божа за те, що він з нею одружився. Ще й, може, зовсім до неї не повернеться.

Тепер вже й вона сумнівалася, чи варто було одружуватися. Можливо, ліпше їм більше не бачитися.

Усі на хуторі співчували горю господині, але не знали, чим зарадити. Лише Цибатий Бенґт, наймит, найстарший серед челяді, не побоявся вчинити на свій розсуд і знову подався у Чюмсберґ на пошуки господаря.

Цього разу він повернувся не за два дні, а значно швидше. Цибатий Бенґт розшукав полкового писаря і не встиг договорити, чого приїхав, як Даніель Лаґерльоф велів негайно