Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

— Уже недалеко, — сказав Том, порушуючи мов­чанку.

Приблизно через милю будинки змінилися чагарниками, і незабаром ми дісталися цвинтаря. Від дороги його відгороджували ялини та висока стіна з блідої цегли. В арці над воротами вивіска із кованого заліза сповіщала про кладовище й похоронне бюро Стіпл-­Гілл. На цій конструкції розташувався стилізований ангел із благочестиво схиленою головою. Навіть у напівтемряві я бачив, що метал заіржавів, а фарба на ньому лущиться.

Ми проїхали крізь відчинену браму. Обабіч рядами йшли надгробки, більшість із них — зарослі й недоглянуті. Вони стояли на тлі темного гнітючого ялинового лісу, попереду проглядали контури, певно, того самого похоронного бюро: низька будівля промислового типу, увінчана присадкуватою дзвіницею.

Група авто, що скупчилися біля будівлі, свідчила, що ми на місці. Ми стали коло них і вийшли з машини. Я сховав руки в кишені, бо тремтів від ранкової прохолоди. Над посрібленими росою заростями трави висів туман. Ми попрямували до місця події.

Могилу затуляли спеціальні захисні ширми, але в таку пору обійшлося без зайвих очей. Маленький екскаватор захрипів і здригнувся, вийнявши черговий ківш сирої землі; посипалися грудки, коли ківш вивалив ґрунт на величеньку купу. У повітрі пахло суглинком і дизельним димом, могила, вже майже розкопана, зяяла чорною раною на зеленому дерні.

Ґарднер і Джейкобсен стояли серед невеличкої групи чиновників і робітників, чекали, поки екскаватор розчистить ще один шмат землі. Трохи осторонь від них розташувався Гікс. Лиса голова патологоанатома стирчала з великого макінтоша, підкреслюючи схожість із черепахою. Його присутність була не більше ніж формальністю, оскільки тіло, майже напевно, одразу передадуть на експертизу Томові.

Обличчя патологоанатома свідчило, що він не в захваті від цього.

Поруч стовбичила ще одна фігура. Високий чоловік, шикарно одягнений, у пальті з верблюжої шерсті поверх класичного чорного костюма з краваткою. Він спостерігав за роботою екскаватора з виразом чи то відстороненості, чи то нудьги. Помітивши нас, він, здавалося, подвоїв пильність. Поки ми наближалися, погляд його був прикутий до Тома.

— Томе, — привітався Ґарднер. Під червоними очима агента БРТ виднілися мішки. Джейкобсен, на­в­паки, мала такий свіжий вигляд, наче безтурботно спала дев’ять годин; її підперезаний плащ був чистим і бездоганним.

Том усміхнувся, але нічого не сказав. Пагорб, яким ми піднялися, був незначним, та я помітив, що його виснажила коротка прогулянка від машини. Гікс кинув на нього жовчний погляд і не привітався. На мене патологоанатом навіть не зиркнув. Дістав із кишені брудну хустку й голосно висякався.

Ґарднер вказав на високого чоловіка в пальті з верблюжої шерсті.

— Це Еліот Йорк. Власник Стіпл-Гілл. Допомагає організувати ексгумацію.

— Завжди радий допомогти, — Йорк поспішив потиснути Томові руку. — Докторе Лібермане, для мене це честь, сер.

Запах його одеколону перебивав навіть дизельні пари від екскаватора. На вигляд десь під п’ятдесят, проте точніше важко сказати. Великий, огрядний чоловік, з тих, у кого із віком не з’являються зморшки, але важчають риси обличчя. Волосся тьмяне, мабуть, пофарбоване. Коли Йорк обернувся, стало видно, що воно ретельно зачесане у спробі приховати голомозу маківку.

Я помітив, що Том якнайшвидше відняв руку, а тоді вже відрекомендував мене.

— Це мій колега, доктор Гантер. Приїхав до нас із Великобританії.

Йорк недбало кивнув мені. Зблизька манжети пальта з верблюжої шерсті виявилися зношеними й потертими, а чорний костюм, наскільки це було видно, потребував чищення. Судячи зі свіжих порізів і кущиків пропущеної щетини, голився він або поспіхом, або тупою бритвою. І навіть ядучий одеколон, від якого сльозилися очі, не міг замаскувати сигаретний подих і жовті нікотинові плями на пальцях.

Він, навіть не відпустивши моєї руки, повернувся до Тома:

— Я багато чув про вашу роботу, докторе Лібермане. І про ваш полігон, звичайно.

— Дякую, але це не зовсім «мій» полігон.

— Звісно, ні. Та все одно це гордість Теннессі, — він ледь помітно всміхнувся. — Не те щоб я порівнював своє, так би мовити, покликання з вашим, але по-своєму мені подобається думати, що я також виконую державну службу. Не завжди приємно, та все одно необхідно.

Усмішка Тома не згасала.

— Цілковито. Отже, ви проводили це поховання?

Йорк кивнув:

— Мали честь, сер, хоча, боюся, я не можу достеменно пригадати цей конкретний випадок. Ми виконуємо так багато роботи, ви розумієте. Стіпл-Гілл надає повний комплекс похоронних послуг, включно як і з кремацією, так і похованням у цій прекрасній місцині, — він обвів помахом руки недоглянуту територію, наче це був величний парк. — Мій батько заснував компанію у 1958 році, і відтоді ми обслуговуємо померлих. Наш девіз — «Гідність і комфорт», і мені подобається думати, що ми його виправдовуємо.

Рекламну тираду зустріли ніяковим мовчанням. Піді­йшов Ґарднер, Том видихнув з полегшенням.

— Ще трохи. Майже закінчили, — повідомив він. Усмішка Йорка зникла від розчарування, коли Тома вивели з його орбіти.

Ніби на підтвердження правдивості слів Ґарднера, екскаватор висипав на купу останній ківш землі й дав задній хід, кашлянувши наостанок вихлопом солярки. Чоловік, якого я визначив як представника служби охорони здоров’я, з утомленим виглядом кивнув одному з робітників. Одягнувши захисний комбінезон і маску, той пройшов уперед і розлив дезінфектант у відкритій ямі. Хвороба не завжди закінчується смертю носія. Крім бактерій, що живляться розкладеною плоттю, є ще гепатит, ВІЛ, туберкульоз — і це лише кілька з великого переліку патогенів, що їх мертві можуть передати живим.

Робітник у масці й комбінезоні спустив у могилу коротку драбину й почав лопатою вивільняти труну. Поки він прикріпляв ремені, щоб її можна було підняти, небо посвітлішало до блідо-блакитного кольору, на траві виросли довгі тіні, які відкидав ялиновий ліс. Коли робітник виліз, уся бригада стала обабіч могили й почала витягувати труну — моторошний похорон навпаки.

Поступово з’являвся замащений землею паралелепіпед, з нього сипалися грудки. Чоловіки поставили труну на дошки, підготовлені біля могили, і квапливо відступили.

— Холера! Ото смердить! — пробурмотів один із них.

Він мав рацію. Навіть з нашого місця сморід гниття спотворював ранкове повітря. Ґарднер зморщив носа, підійшов і нахилився, щоб оглянути труну.

— Кришка розкололася, — сказав він, вказуючи на тріщину під злиплим ґрунтом. — Не думаю, що її зламали, просто схоже, що затонка деревина.

— Це найкраща американська сосна! Це чудова труна! — вибухнув Йорк. Ніхто не звернув уваги.

Том нахилився над труною, принюхався.

— Ви сказали, що його було поховано шість місяців тому? — запитав він Ґарднера.

— Так, а що?

Том не відповів.

— Дивно. Що ти думаєш, Девіде?

Усі погляди звернулися до мене, я намагався не виказати, як