Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

— Ось чому ми завтра раненько ексгумуємо його могилу.

***

Тобі дев’ять років, і ти бачиш перший труп. Тебе вбирають у вихідний одяг і проводять у кімнату, де дерев’яні стільці стоять навколо блискучої труни, що розташована попереду. Виставлена на лавах, покритих потертим чорним оксамитом. На одному куті криваво-­червона торочка розпустилася. Твою увагу привертає те, як вона згорнулася в майже ідеальну вісімку, ти наближаєшся до труни, а вже тоді думаєш зазирнути всередину.

У труні лежить твій дід. Він якийсь… інакший. Облич­чя здається восковим, щоки впалі, наче він забувся вставити зуби. Очі заплющені, але й з ними щось не так.

Ти зупиняєшся на місці, відчуваєш знайомий тиск у грудях. Чиясь рука торкається твоєї спини, підштовхує вперед.

— Іди, подивися.

Ти впізнаєш голос тітки. Але тебе не потрібно спонукати підійти ближче. Ти принюхуєшся й отримуєш стрімкий потиличник.

— Носовичок! — сичить тітка. Однак цього разу ти не шморгаєш носом, з якого майже постійно тече. Лише намагаєшся розрізнити, які ще запахи можуть бути приховані парфумами й ароматичними свічками.

— Чому в нього заплющені очі? — запитуєш ти.

— Тому що він з Господом, — каже твоя тітка. — Подивися, який він спокійний. Наче спить.

Але ти бачиш, що він не спить. Те, що лежить у труні, здається, ніколи не було живим. Ти дивишся на нього, намагаючись побачити, що саме відрізняється, і тоді тебе відводять геть.

Наступні кілька років, згадуючи труп дідуся, ти відчуваєш те саме збентеження, тобі так само стискає у грудях. Один з найяскравіших спогадів. А коли тобі виповнюється сімнадцять, стається подія, яка змінює все життя.

Ти читаєш на лавці під час обідньої перерви. Переклад «Суми теології» святого Томи Аквінського: вдалося вкрасти її з бібліотеки. Вона, звісно, важка і наївна, але є дещо цікаве. «Існування чогось і його сутність розділені»[4]. Тобі це подобається, майже так само, як сподобалося твердження К’єркегора про те, що «смерть є світлом, у якому великі пристрасті, як добрі, так і злі, стають прозорими»[5]. Усі теологи чи філософи, прочитані тобою, суперечать одне одному, і жоден з них не дає справжньої відповіді. Але вони ближчі до мети, ніж дешеве позерство Камю чи Сартра, які, мов пихаті другокурсники, ховають своє невігластво за маскою вигадки. Ці вже позаду, так само як невдовзі пере­ростеш і залишиш позаду Тому Аквінського та всіх інших. Ти вже починаєш думати, що не знайдеш відповіді у книгах. Але де ж її ще шукати?

Останнім часом удома шепочуться, де взяти гроші тобі на коледж. Байдуже. Звідкись візьмуться. Усі ці роки ти знаєш про свою винятковість, про приреченість на велич.

Так має бути.

Читаючи, ти машинально жуєш і ковтаєш упаковані бутерброди, без насолоди й смаку. Їжа — це паливо, от і все. Остання операція вилікувала постійний нежить, який псував твоє дитинство, але дорогою ціною. Тепер у тебе майже немає нюху, і все, крім найгострішої їжі, схоже на прісну вату.

Доївши несмачний бутерброд, ти відкладаєш книгу. Ти саме встаєш з лави, коли чуєш скрип гальм і важкий удар тіла. Підіймаєш очі й бачиш, як підкидає в повітря якусь жінку. Здається, вона зависає на мить і, розкинувши кінцівки, падає до твоїх ніг. Лежить, перекинувшись на спину, обличчям до неба. На мить її очі зустрічаються з твоїми — широко розплющені, здивовані. Там немає болю, немає страху — лише подив. Подив і ще щось.

Знання.

Потім очі тьмяніють, і ти інстинктивно розумієш: сила, яка давала жінці життя, чим би воно не було, тепер зникла. Те, що лежить у тебе під ногами, — лише мішок плоті й переламаних кісток, нічого більше.

Ти стоїш остовпіло, а навколо тіла юрмляться люди, відштовхують тебе вбік, затуляють його від тебе. Байдуже. Що було призначено тобі, вже побачено.

Усю цю ніч ти лежиш без сну, намагаючись пригадати кожну деталь. Відчуваєш, що задихаєшся, трясешся, — ти на порозі чогось величезного. Ти знаєш, що тобі було дано: проблиск чогось важливого, чогось профанного й глибокого водночас. От тільки обличчя жінки, очі, які вогнем пропікали твої зіниці, усе вислизають і вислизають від тебе. Ти хочеш — ні, тобі потрібно — знову побачити цю мить, щоб зрозуміти, що сталося. Але пам’ять не може впоратися з цим завданням, так само як і тоді, коли довелося дивитися на дідову труну. Це надто суб’єктивно, занадто ненадійно. Щось таке важливе вимагає ґрунтовного клінічного підходу.

Сталого підходу.

Наступного дня, зібравши всі свої заощадження на коледж, до останнього цента, ти купуєш перший фотоапарат.

Розділ 6

Коли ми вирушили на цвинтар, про світанок нагадувала лише бліда смуга на обрії. На все ще темному небі поволі зникали зірки, яких наздоганяв новий день. Пейзаж обабіч шосе починав набувати форми, виринаючи з темряви, наче фотографія в лотку для проявлення. За рядами магазинів і фастфудів здіймалися темні масиви гір, ніби підкреслюючи крихкість рукотворного фасаду цивілізації.

Том їхав мовчки. Навіть не ставив джазових записів — чи то через ранню годину, чи то через настрій. Він забрав мене з готелю, мляво всміхнувся і майже одразу замовк. У таку ранню пору ніхто не сяє бадьорістю, але в мого друга обличчя було якесь сіре, і, схоже, не через нестачу сну.

Ти й сам, мабуть, не зразок свіжості. Напередодні ввечері я не міг заснути: усе думав про те, що чекало на нас уранці. Але ж це не перша моя ексгумація. І точно не найгірша.

Багато років тому я працював на масовому воєнному похованні в Боснії, де людей закопували цілими родинами. Тепер усе було геть інакше, і я знав, що Том зробив мені послугу, запросивши із собою. Якщо чесно, я мав би тішитися можливістю взяти участь у розслідуванні в США.

То де тоді мій ентузіазм?

Я завжди впевнено почувався знавцем своєї справи, тепер же мене переслідували сумніви. Уся енергія, уся зосередженість, що колись сприймалися як належне, наче рік тому витекли з мене разом із кров’ю на підлогу в коридорі. А якщо я зараз так ніяковію, то що буде, коли я повернуся до Великобританії, коли самостійно працюватиму над розслідуванням убивства?

Отож-бо й воно, що я не знав.

Обрій перед нами вже став золотавим, коли Том звернув із шосе. Ми прямували до не знайомого мені району, східного передмістя Ноксвілла. Район бідний: вулиці з облупленими будинками із зарослими та заваленими мотлохом передніми дворами. Світло фар відбивалося в котячих очах: тварини відривалися від сніданку в стічній канаві, щоб насторожено зиркнути на нас, коли ми