Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

— Я помітив, — зауважив я.

Кайл досі остовпіло дивився на двері. Том кинув на мене веселий погляд, а потім відкашлявся.

— Зразки, Кайле?

— Що? — асистент був такий здивований, наче забув, що ми тут робимо.

— Ти збирався спакувати їх та відправити до лабо­раторії.

— Авжеж. Аякже, без проблем.

Кинувши на двері останній, повний надії погляд, Кайл зібрав зразки та вийшов.

— Я думаю, можна констатувати: у нашої Саммер з’явився шанувальник, — іронічно промугикав Том. Він повернувся до столу й раптом здригнувся, поти­раючи грудину, наче захлинувся повітрям.

— Ти в нормі? — запитав я.

— Нічого. Від того Гікса вже печія підступає, — відказав мій друг.

Обличчя його зблідло. Він потягнувся до таці з інструментами й видихнув від болю.

— Томе…

— Зі мною все гаразд, чорт забирай! — Він підняв руку, ніби хотів мене відігнати, але змінив рух на жест вибачення. — Я справді в порядку.

Я йому не повірив.

— Ти із самого ранку на ногах, ще до того, як я сюди прийшов. Може, варто зробити перерву?

— Часу нема, — роздратовано відрізав він. — Я обіцяв Денові попередній звіт.

— І він його матиме. Ми із Саммер можемо завершити видалення м’яких тканин.

Він неохоче кивнув.

— Може, кілька хвилин…

Вражений, я дивився йому вслід. Який кволий у нього вигляд. Він ніколи не був фізично міцним чоловіком, але, здавалося, його плоть просто танула на очах. Він старіє. Життя є життя. Але від цього не легше.

Диск Тома вже давно закінчився, у залі запала тиша. Звідкись знадвору почувся телефонний дзвінок. Ніхто не відповідав. Нарешті звук стих.

Я повернувся до останків жертви. Кістяк був майже повністю очищений від плоті, зосталися тільки залишки м’якої тканини, яку потрібно було видалити шляхом кип’ятіння в реагенті. Оскільки було непрактично занурювати весь скелет у величезний чан, на нас чекала ще низка моторошних маніпуляцій.

Дезартикуляція, розчленування.

Треба було відрізати череп, тазові кістки, ноги й руки, а ця робота вимагає як обережності, так і грубої сили. Будь-яке пошкодження кістки потрібно ретельно зафіксувати, щоб не сплутати з передсмертною травмою. Я почав відділяти череп, старанно розрізаючи хрящ між другим і третім шийними хребцями, коли повернулася Саммер.

У хірургічному комбінезоні та фартуху вона не здавалася вже такою недоречною в морзі, хіба що пірсинг на вухах і носі вибивався із загальної картини. Висвітлене волосся дівчина сховала під хірургічною шапочкою.

— Де доктор Ліберман? — запитала вона.

— Треба було вийти, — я не уточнював. Том не хотів би, щоб хтось із його учнів дізнався, що він хворий.

Саммер кивнула.

— Мені розпочати з реагенту?

Я не був упевнений, що Том планував саме це, але думка видалася слушною. Ми почали наповнювати великі чани з нержавіючої сталі розчином реагенту та встановлювали їх для нагрівання на газових пальниках. Хоча потужна витяжка над пальниками виводила з кімнати більшу частину пари та запахів, поєднання реагенту й вареної плоті дивно скидалося на пральню і поганий ресторан.

— То ви британець? — запитала Саммер за роботою.

— Так.

— Як же ви тут опинилися?

— Звичайний дослідницький візит.

— Хіба у вас, у Великобританії, немає дослідних ­полігонів?

— Є, звісно, та не такі, як у вас.

— Так, полігон у нас суперовий, — великі очі дивилися на мене крізь окуляри. — Як воно — бути там судовим антропологом?

— Зазвичай холодно й мокро.

Вона засміялася.

— А ще що? Не таке, як у нас?

Я не дуже хотів про це говорити, але вона просто намагалася підтримувати дружню розмову.

— Ну, основи ті самі, проте є кілька відмінностей. У нас не так багато правоохоронних органів, як у вас. — Сторонню людину здивувала б кількість автономних шерифів і департаментів поліції, не кажучи вже про державні та федеральні агентства, які діяли в США. — Але головна відмінність — клімат. Якщо літо не дивує погодою, нам такі висохлі тіла, як у вас тут, не трапляються. Розкладання, швидше за все, вологе, з більшою кількістю цвілі та слизу.

Вона скривилася.

— Гидота. Ви коли-небудь думали про переїзд?

Усупереч бажанню, я розсміявся.

— Ви маєте на увазі роботу в сонячному поясі? Ні, не можу сказати, що думав, — однак я вже сказав про себе стільки, скільки хотів. — А ви? Які у вас плани?

Саммер розпочала жвавий опис власного життя: своїх амбіцій на майбутнє, своєї роботи в барі Ноксвіл­ла, де вона підробляла, щоб купити авто. Я час від часу вставляв слово чи два, задоволений тим, що її монолог тривав без упину. Роботі це не заважало, а потік слів допоміг розслабитися, і коли Том повернувся, то я з подивом побачив, що минуло майже дві години.

— Я бачу, у вас тут прогрес, — схвально зауважив він, підходячи до столу.

— Це було досить просто, — я не питав, як він почувається в присутності Саммер, але бачив, що йому краще. Він дочекався, поки вона повернеться до чанів, що кипіли на газових пальниках, поманив мене вбік.

— Даруй, мав довгу розмову з Деном Ґарднером. Цікавий розвиток подій. У реєстрі немає відбитків пальців Террі Луміса, хлопця, чий гаманець був у хатині, тож їм усе одно потрібно, щоб ми підтвердили, чи це він. — Том вказав на останки на столі. — Але вони отримали результат аналізу відбитка з плівки. Належить Віллісові Декстеру. Механік із Сев’єрвілла, тридцять шість років.

Сев’єрвілл — маленьке містечко неподалік від Ґет­лінбурґа, десь миль за двадцять від місця, де в гірській хатині знайшли тіло.

— Це добре, так?

— Мабуть, — погодився він. — Ще вони знайшли кілька інших відбитків пальців Декстера. Один із них на тижневої давнини квитанції з кредитки — у гаманці Луміса.

Усе це наводило на думку, що Террі Луміс був жертвою, а Вілліс Декстер — його вбивцею. Том якось дивно все це розповідав. Схоже, не все так однозначно.

— То його заарештували?

Том зняв окуляри, протер їх серветкою, на його губах грала загадкова усмішка.

— Ну, ось у чому річ. Здається, Вілліс Декстер загинув у автокатастрофі шість місяців тому.

— Не може бути, — ахнув я. Тож або відбитки пальців не його, або у свідоцтві про смерть вказано не те ім’я.

Том знову надягнув окуляри.