Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

— Роботи буде багатенько. Просто закінчимо раніше, — усмішка Тома засвідчила, що мені не так легко втекти. — Халат і все інше в роздягальні в коридорі.

У роздягальні я лишився сам. Поклавши власний одяг у шафку, натягнув хірургічне вбрання та гумовий фартух. Те, що ми збиралися зробити, було, мабуть, найпаскуднішою частиною нашої роботи і, звичайно, однією з найбрудніших. Тест ДНК міг затягнутися на вісім тижнів, а відбитки пальців дозволяли ідентифікувати особу лише в тому разі, якщо жертва вже була в реєстрі. Але навіть із такими сильно розкладеними трупами, як цей, дані про особу жертви, а іноді й причину смерті можна дізнатися зі стану скелета. А для аналізу кістяка потрібно видалити всі залишки м’яких тканин.

Приємною цю роботу не можна назвати.

Повертаючись до секційної зали, я зупинився перед дверима. Чув, як Том наспівує під джаз, як тече вода. Що, як ти знову помилишся? Що, як ти більше не здатний тут працювати?

Але дозволити собі такі думки я не міг. Відчинив двері й увійшов. Кайл закінчив обмивати тіло шлангом. Стікаючи водою, останки блищали, мов полаковані.

Том був біля візка з хірургічними інструментами. Я підійшов. Він узяв ножиці для м’яких тканин і підсунув яскраву лампу.

— Ок, почнімо.

Перший труп я побачив ще студентом. Це була молода жінка, не старша за двадцять п’ять чи шість, яка загинула під час пожежі в будинку. Задихнулася від диму — її тіла полум’я не торкнулося. Вона лежала на холодному столі під різким відкритим світлом моргу. Очі були частково розплющені, між повіками проглядали тьмяно-­білі щілини, а кінчик язика ледь-ледь висувався з-поміж безкровних губ. Мене вразив її спокій. Застигла й нерухома, як фотографія. Усе, що вона робила, усе, чим була і чим сподівалася стати, закінчилося. Назавжди.

Усвідомлення вразило мене з фізичною силою. Тоді я зрозумів, що чого б не робив, скільки б не дізнався, завжди залишатиметься таємниця, якої мені не осягнути. Але наступні роки тільки зміцнили мою рішучість розв’язувати складніші головоломки, що потрапляли до рук.

А потім Кара й Аліса, мої дружина й шестирічна дочка, загинули в автокатастрофі. І таємниця смерті вже не була для мене лише академічним інтересом.

На деякий час я повернувся до своєї професії лікаря, сподіваючись, що таке рішення принесе мені хоча б спокій, якщо не відповіді. Але то був самообман. Як зрозуміли ми із Дженні на власному досвіді, утекти від своєї роботи я не міг. Моя робота — те, що я робив, те, ким я був. Принаймні так думав, поки мені не встромили ножа в живіт.

Тепер я вже ні в чому не був упевнений.

Працюючи над останками жертви, я намагався відкинути сумніви. Зібравши зразки тканин і рідини для аналізу, я скальпелем обережно відрізав м’язи, хрящі та внутрішні органи, буквально позбавляючи тіло останніх залишків людської подоби. Хто б це не був, але чоловік кремезний. Точніші обміри скелета ще попереду, але тут щонайменше шість футів два дюйми і масивні кістки.

Нелегко таку людину здолати.

Ми працювали майже в повній тиші, Том щось наспівував під диск Діни Вашингтон, а Кайл змотав шланг і зайнявся очищенням піддона, в якому після змивання залишилися комахи та інші рештки трупа. Я занурився в роботу, аж тут подвійні двері секційної зали раптово відчинилися.

Гікс.

— Доброго ранку, Дональде, — привітно гукнув Том. — Ви до нас у ранковий час?

Патологоанатом не завдав собі клопоту відповісти. Його голомоза маківка сяяла під яскравим світлом незгірш за мармур. Він розлючено дивився на Кайла.

— Що ти тут робиш, Вебстере? Я тебе шукав.

Кайл почервонів:

— Та я тільки…

— Він уже завершує, — спокійно зауважив Том. — Я попросив його допомогти. Ден Ґарднер хоче якомога швидше мати звіт про тіло. Якщо не заперечуєте?

Гікс, якби й заперечував, навряд чи зізнався б. Він знову накинувся на Кайла:

— У мене сьогодні вранці розтин. Зала готова?

— Ні, але я попросив Джейсона…

— Я доручив тобі, а не Джейсонові. Я впевнений, що доктор Ліберман з помічником самі зможуть упоратися, поки ти робитимеш те, за що тобі платять.

Я не одразу зрозумів, що то він про мене. Том натягнуто посміхнувся.

— Певен, що ми впораємося.

Гікс розчаровано шморгнув носом, бо суперечка згасла:

— Вебстере, я хочу, щоб усе було готове за пів години. Зроби, щоб так і було.

— Так, сер. Вибачте… — пробурмотів Кайл, але пато­логоанатом уже відвернувся. Важкі двері зачинилися.

— Що ж, нам усім від цього краще, — порушив тишу Том. — Вибач, Кайле. Не хотів тебе підставляти.

Молодик усміхнувся, але його щоки горіли:

— Усе добре. Але доктор Гікс правду каже. Я дійсно маю…

Він не встиг закінчити, бо знову відчинилися двері. Я було подумав, що повернувся Гікс, але замість патологоанатома до зали поспіхом влетіла дівчина.

Я здогадався, що це та студентка, помічниця Тома. Років двадцяти, вицвіла рожева футболка й потерті штани карго облягають пишні форми. Висвітлене біля­ве волосся для годиться стягнуте червоно-білою стрічкою в горошок, як в Аліси з Країни Чудес. Круглі окуляри надавали дівчині привітно-здивованого вигляду. Я так і не второпав, як вони при цьому не перечіплялися за сталеві кульки та кільця пірсингу, що проштрикнули її вуха, ніс і брови. Подолавши шок від першого погляду, ви розуміли, що все це таке болюче на вигляд залізяччя дівчині дуже личить.

Двері не встигли зачинитися, а вона вже видихнула:

— Боже, як це я спізнилася! Вийшла раніше, заскочила на полігон, щоб глянути на свій проєкт, зовсім втратила відчуття часу! Вибачте, будь ласка, докторе Лібермане.

— Ви вже на місці, — сказав Том. — Саммер, мабуть, ви ще не знайомі з Девідом Гантером. Він британець, але в цьому не винуватий. А це Кайл. Він тримав оборону, поки ви не прийшли.

Ошелешена усмішка розпливлася обличчям Кайла.

— Радий познайомитися.

— Привіт, — Саммер засяяла брекетами. Глянула на тіло швидше з інтересом, ніж з відразою. Це видовище могло б шокувати когось іншого, але полігон підготував студентів до таких похмурих реалій. — Я нічого не пропустила, ні?

— Ні, він усе ще мертвий, — заспокоїв її Том. — Знаєте, де тут усе, якщо хочете переодягнутися?

— Звісно. — Саммер розвернулася, щоб вийти, і зачепила сумкою візок із нержавіючої сталі, повний ­інструментів. — Вибачте, — притримала візок та зникла за дверима.

Приголомшена тиша знову запанувала в секційній залі. Том тихенько всміхався.

— Саммер — то в нас такий тайфунчик.