Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

Ти повільно знімаєш кришку коробки для взуття.

Кіт — це руда брудна купа. Напівзаплющені очі бліді й тьмяні, як кульки, що поздувалися після вечірки. У хутрі ворушаться комахи, жуки тікають від денного світла. Ти дивишся в захваті, як жирний хробак згортається і стискається, вилазить з котячого вуха. Узявши палицю, тицяєш у кота. Нічого не відбувається. Знову штовхаєш, сильніше. Знову нічого. У голові формується слово, почуте раніше, але не усвідомлене досі.

Мертвий.

Ти пам’ятаєш кота, яким він був. Товстий скажений клубок злоби й пазурів. Тепер це… нічого. Як жива тварина, яку ти пам’ятаєш, могла стати цією гнилою шерстю? Питання наповнює голову, воно надто велике — не втримати. Ти нахиляєшся ближче, ніби якщо придивишся, то знайдеш відповідь…

…і раптом тебе смикають. Обличчя сусіда спотворене гнівом і ще якимось іншим почуттям, ти не можеш зрозуміти яким. Лише роки по тому ти ідентифікуєш його як огиду.

— На Бога! Що ти робиш? От же ж, яке кончене!

Він кричить і кричить, потім на тебе кричать у будинку. Ти навіть не намагаєшся пояснити, що це було, бо не розумієш себе. Але ні гнівні слова, ні покарання не зітруть пам’ять про побачене. Або те, що відчувалося тоді, і все те, що відчуваєш навіть зараз, гніздиться десь у шлунку. Неперевершене почуття подиву та палкої, невгамовної цікавості.

Тобі п’ять років. І ось як це починається.

Розділ 5

Здалося, що світ навколо сповільнився: до мене наблизився ніж. Я хотів перехопити його, але запізнився, як завжди. Лезо ковзнуло крізь мою хватку, розрізавши долоню та пальці до кістки. Я відчував, як розтікається по руці й липне гаряча кров, як підгинаються ноги. Кров просочила подíл сорочки, стікала на чорно-білу плитку підлоги, а я сповзав уздовж стіни.

Подивився вниз, побачив, як безсоромно стирчить із живота руків’я ножа, розтулив рот, щоб закри­чати…

«Ні!»

Я різко підскочив, важко перевівши подих. Досі відчував на собі кров — гарячу й мокру. Зірвався з ліжка, несамовито роздивляючись живіт у тьмяному місячному світлі. Але на шкірі — жодних слідів. Ні ножа, ні крові. Лише виблискує липкий піт і вишкірилася сердита крива посмішка шраму під ребрами.

Господи. Я з полегшенням опустився на ліжко, упі­знаючи свій готельний номер, розуміючи, що я тут сам.

Це лише сон.

Серцебиття поверталося до норми, калатання крові у вухах стихало. Я спустив ноги з ліжка й, хитаючись, сів. Годинник на тумбочці показував п’яту тридцять. За годину задзвенить будильник — не варто знову засинати, навіть якщо хочеться.

З натугою підвівся й увімкнув світло. Уже почав шкодувати, що погодився допомогти Тому з оглядом тіла, знайденого в хатині. Душ і сніданок. Тоді все здаватиметься кращим.

П’ятнадцять хвилин — на вправи для зміцнення м’язів преса, тоді — у ванну й під душ. Підняв обличчя до гарячих бризок, дозволяючи колючим струменям розігнати рештки сну.

Коли вийшов з душу, останні сліди сну розвіялися. У номері стояла кавоварка, тож я увімкнув її, поки одягався й запускав ноутбук. У Великій Британії зараз пізній ранок, і я попивав чорну каву, перевіряючи електронну пошту. Нічого термінового. Відповів на потрібні мені листи, а решту залишив на потім.

Ресторан унизу відчинився на сніданок, я поки виявився єдиним клієнтом. Відмовився від вафель і млинців та вибрав тости з яєчнею. До ресторану я спускався голодним, але навіть цієї порції виявилося забагато: я подужав менше ніж половину. Живіт скрутило вузлом — не зрозуміло від чого. Я маю лише допомогти Томові у справі, яку сам робив безліч разів, і то за значно гірших обставин, ніж зараз.

Але все це я казав собі марно.

Сонце вже сходило, коли я вийшов на вулицю. Хоча автостоянка ще була в затінку, темно-синє небо вже зблідло, пронизане на горизонті сліпучим золотом світанку.

Я взяв напрокат «форд» — незначні відмінності стилю й автоматична коробка передач зайвий раз нагадали про те, що я в чужій країні. Попри ранню годину, на дорогах уже з’явилося багато машин. Ранок був чудовий. Ця частина Східного Теннессі, хоча й густо забудована, лишалася пишною і зеленою. Весняне сонце ще не встигло нагнати спеки й вологості, властивих середині літа, і в повітрі панувала свіжість ранку, не заплямована вихлопними газами.

До Медичного центру Університету Теннессі їхати всього двадцять хвилин. Морг розташований в іншій частині кампусу, але я знав туди дорогу з попередніх поїздок.

Вахтер моргу був таким величезним, що стіл, за яким він сидів, здавався схожим на дитячу іграшку. Громіздка брила плоті наче зовсім позбавлена кісток, ремінець годинника уп’явся в пухкий зап’ясток, мов дріт-різак пекаря в тісто. Я пояснював, хто я, та прислухався до ледь помітних аденоїдних хрипів у диханні бідолахи.

— П’ята секційна зала[3]. Ось ці двері й далі по коридору, — голос товстуна виявився несподівано високим для його громіздкої фігури. Він усміхнувся, мов херувимчик, та простягнув мені електронну перепустку. — Не заблукаєте.

Я провів карткою по електронному замку і зайшов до моргу. Мене зустрів знайомий запах формальдегіду, вапна й дезінфектанту. Том уже чекав на мене в обкладеній кахлями секційній залі, вбраний у хірургічний халат і гумовий фартух. Портативний CD-плеєр стояв на лавці неподалік, з нього тихенько ллялася ритмічна барабанна композиція, яку я не впізнав. З Томом працював ще один чоловік у такому ж вбранні. Він обмивав тіло, що лежало на алюмінієвому столі, очищаючи труп від комах і личинок мух.

— Доброго ранку, — життєрадісно привітався Том, коли двері за мною зачинилися.

Я кивнув у бік CD-плеєра.

— Бадді Річ?

— Промахнувся. Луї Беллсон, — Том випростався над грудною кліткою трупа, розкладеною до напіврідкого стану. — Раненько ти.

— Ну, тебе не випередити.

— Хотів зробити рентген тіла і відправити зубні пластини до лабораторії БРТ, — він показав на молодшого чоловіка, який усе ще обмивав тіло за допомогою шланга. — Девіде, це Кайл, асистент моргу. Я скористався його допомогою, поки тебе не було, тільки Гіксові не кажи.

Асистенти моргу працювали в офісі судово-медичної експертизи, а це означало, що технічно Кайл був підлеглим Гікса. Я забув, що він тут патологоанатом, і не заздрив нікому, хто на нього працює. Але Кайла, схоже, це не дуже турбувало. Високий, з міцною статурою, здорова повнота. З-під розкуйовдженої кучми сяяло приємне кругле, мов місяць, обличчя.

— Привіт, — він підняв руку в рукавичці.

— Ще моя студентка прийде допомогти, — продов­жив Том. — Нам тут насправді аж трьох не потрібно, але я пообіцяв, що дозволю їй асистувати під час мого наступного дослідження.

— Якщо я вам тут не потрібен…